Отже, його звати Оранж. Він же Оранжуля. Він же просто Жуля. Він же Жульєн. Одного разу мама сказала: «Я зварила жульєн!» І кіт прийшов.

Він зʼявився у нас глибокої осені. Впав на мене просто з неба, мов останній жовто-гарячий листочок. Я йшла з роботи у похмурий, безлистий вже день, і настрій у мене був такий самий похмуро-сумний. Повертаю за ріг – а до мене на всіх парах біжить малесенький руденький котик… А за ним – топ-топ – чорненький здоганяє… Я лиш нахилилася, щоб малих погладити… А руденький – скок – і за кілька секунд видряпався до мене на плече… А чорненький – скок – і вже в сумці… Так я з ними до дому і прийшла!

Сиджу з ними на диванчику – два коти на колінах, бутербродиком – приходить з роботи мама. А в квартирі темно – глибока осінь. Тому бачить лиш рудого. «Це що, кіт?..» «Коти…» «В нас уже є один котик…» «Тепер буде три…» «Де ти їх взяла? Треба віднести назад… Їх, мабуть, мама шукає…» «Ніхто їх там не шукає…»

Для заспокоєння совісті ми все ж перепровірили, чи не має у сусідньому дворі кішки-мами. Не знайшли. До пори, до часу обох котиків залишили собі. Але згодом чорненького все ж віддали. Три коти, два з яких – чорні – це трохи забагато для одної міської квартири.

Оранжика я точно хотіла залишити собі! У ньому одразу відчувався потенціал чудового кота! Ні, братик у нього теж був чудовим… Спритний і грайливий… Просто подарунок для хорошої сімʼї… Але Оранж… Він був ніжний кожною клітиночкою свого маленького тільця… І в нього одразу проявився природжений дар – дарувати тепло!

Він відігрів свого братика, який прийшов до нас слабеньким. Сидів на ньому, як квочка, поки той не окріп… Він піклувався про мого дідуся у останні місяці його життя – по-котячому, як умів… Коли приїхала швидка, лежав у дідуся на грудях… Він зігрівав наші серця…

Кілька років ми так і жили: я з мамою і два коти… За ті роки є багато-чого згадати – цікавого і смішного, радісного і сумного… А потім прийшла війна, і ми поїхали. Думали – на пару місяців, перечекати… А повернутися в силу певних обставин не змогли. Так почалася наша довга розлука… Я вже думала, що навряд його застанем!.. Але він дочекався, дочекався!.. І ми змогли забрати Оранжа у Берлін!!!

Як я його несла через кордон… Це треба було бачити… Це – просто кіно!.. Ніч, не по-літньому холодна і глибоко-зоряна… На мені – курточка джинсова накинута, відчуваю, як пробирається холод під шкіру, але мені холодно і не холодно водночас. У всякому випадку, зупинитись і застебнути ґудзики не додумалась… Я йду швидким кроком без зупинки – ніколи не думала, що ця прикордонна смуга – така широка… Навколо – ні душі (крім великої благородної пухнастої душі у моїй сумці-переносці). Але зліва – сітка, справа – сітка: умовно безпечний простір. Я йду швидко-швидко, ні ваги сумки, ні холоду не відчуваю… Тунель все не закінчується і не закінчується…

У памʼяті виринає пісня, яку нас, малих, навчили колись брати-семінаристи. «Моїм Господом є Ісус Христос. Алилуя, алилуя. Він любить мене, він любить тебе. Алилуя, алилуя…» Співаючи, я доходжу до польської сторони. «Куди Ви його везете?» «У Берлін.» «З якою метою Ви туди його везете?» «Я там зараз живу…» Ми перейшли і знову сіли в автобус. Всю дорогу наш чудесний котик сидів у мами на колінах тихо-тихо (ну хай буде: пару раз нявкнувши), наче він – така гаряча пухнаста іграшка. Переступив поріг нашої тимчасової оселі, швиденько обнюхав і признав, що він – дома.

***

Після переїзду у Оранжа почали зʼявлятися нові клички. «Мурчишин…» – ніжно сказала я. Мама захотіла назвати його по-графськи: «Оранж фон Берлін… Або ні… Так не точно… Оранж Жульєн фон Берлін аус Черновіц!» А ще, відчуваю, скоро він почне відкликатися і на «Оранж, зозулька золотий». Принаймні, вухом і вусом на це словосполучення він уже веде.

Коли Оранжик був маленьким, я часто називала його левом і тигром – щоб він ріс щасливим і впевненим у собі котиком:)

Але за час розлуки кіт перетворився з тварини напівсвійської у напівдику. З точки зору точних наук, це ніби одне і те ж… А от з точки зору спільного проживання – велика різниця… Я так ніби зненацька опинилася у фільмі жахів!.. Ніби в кота вселився якийсь чужий, і ти мусиш переховуватися від власного кота у своїй же квартирі…

Та він жере, як алігатор! Вистачить його тигром називати!.. Буду надалі добирати йому якісь лагідні імена!

Переживши перший шок, я взялася до дресирування.

Кіт – високо інтелектуальна істота, яка добре піддається дресируванню – думала я. Такс… Непогано б йому хоч зо дві команди засвоїти… Для істоти, у крові якої течуть гени древніх мисливців, добре знати команду «Сів». Для істоти, яка тяжіє до висотного способу життя, непогано би вивчити команду «Скок».

Раз за разом, знімаючи кота зі столу, я повторювала слово «скок». А кіт невтомно повертався на насиджене місце, ніби у ньому вмонтований якийсь вічний двигун або генератор енергії. Сил моїх більше нема!..

Ну йому можна бути скрізь! Ну просто скрізь!.. Але ж не на столі для їжі!.. Я йому кажу: «Оранжик, ти – нямка?.. Якщо ти будеш тут, я має повне право тебе знямкати…» Не вірить. «Я зараз укушу тебе за бочок..» Не вірить. Беру і кусаю його за бочок. Мурчить.

Нарешті мої нерви здають, я встаю і йду в іншу кімнату. Оранж миттю зіскакує з кухонного столу і летить за мною услід.

Чим ця історія з дресируванням закінчилася?
По-факту, кіт видресирував мене. Коли я хочу зігнати його зі столу, він займає щонайзручнішу позицію, витягується, розслабляється усім своїм шкідливим пухнастим тільцем і кожною своєю клітиночкою показує, як йому тут добре.. Ну і в мене рука не піднімається забрати кота з місця, де йому так добре…) Зате коли я лягаю відпочити, він зіскакує зі столу і сам до мене йде.

Чи знає він команди? В принципі, кіт розуміє, що я від нього хочу… Але виконувати не спішить! Він взагалі тонко розуміється в психології людини (в моїй – так точно). Якщо він бачить, що мені лінь до нього підходити, то сидітиме на столі далі, не поворухнувши навіть лапою. Коли відчуває, що я достатньо сердита, щоб встати до нього, прожогом злітає зі столу і з зоряною швидкістю мчить до мене в ліжко. А коли я просто хочу, щоб він зліз, кажу оце старе дідівське «кс-кс-кс…», і кіт виконує потрібний мені «скок»:) Як не крути, напрацьована віками команда – поруч з генами древніх мисливців – тече у нього в крові…)