Час все-рівно пройде…

Питання в тому, що ти зробиш у цей час із собою?

Питання в тому, що ти з ним зробиш?

Чим його наповниш? А про хвилювання, що він проходить, можеш забути. Він все-рівно пройде.

Колись я все смутилася, що моє обличчя виглядає надто юним:) Не по віку юним…) А це якось так збиває статус і престиж:) Я намагалася зробити на фото серйозний вираз обличчя або щось зобразити. Виглядало кумедно:)

А тепер… Дивлюся на свої фото… Ну, не те, щоб шкіра виглядала погано… За цим я слідкую… Але от вираз обличчя… У мене питання: як зробити вираз обличчя простішим? Як скорчити веселішу гримасу?.. Пробую. Не виходить. Вирішую позувати просто спокійно. Згадую часи, коли я не могла стояти на фото серйозно… В мене тепер вираз обличчя – замість тисячі слів…)

А перші сиві волосинки – наче перші жовті листочки в липні…) Це ще таке літо-літо… І до осені ще далеко-далеко… А перші згорілі листочки вже є. Я їм не рада, але усміхаюся їм… до себе зі смутком. І також з добротою. Намагаюся приймати – пережитий біль і здобутий досвід не можуть зробити мене менш гарною. І мікрозморшки на обличчі – я просто купую кращий крем!.. Це ж наче сонечко? Коли усміхається, мусять розходитися промінчики… Це по-своєму гарно. І трошки сумно водночас.

Ще моя нова робота… Це для мене великий виклик і значне випробування. Так, я хотіла щось нове… Але це «щось нове» я собі уявляла по-іншому. Я хотіла свою практику! А маю нову роботу в новій країні. І роботу складну. Я дуже стомлююся. Я просто радію, коли мені випаде спокійний день. Коли я йду до клієнта, я ніколи не знаю, в якому стані я його там застану. Можливо, в цілком свідомому. Він запропонує мені кави, ми спокійно поговоримо. А, можливо, у якомусь загостренні чи кризі… І тоді роби, що хочеш: хоч з методом терапевтичним експериментуй, хоч амбуланс викликай… А робоча «кухня» у бюро – зроби, подзвони, піди, принеси – теж кипить… І те, що тобі там валиться на голову, дістає іноді не менше, ніж кризи та загострення клієнтів.

Щоб не впадати у відчай, я себе переконую: це ж лише частина шляху, не пункт призначення… Щоб не драматизувати і не згорати, я себе заспокоюю: це просто треба пережити, це просто треба пройти. Дасть Бог, завжди так не буде. Дасть Бог, і це пройде.

Все так плинно-плинно-плинно… Крім моєї самотності. Вона – стабільна. Хоча, якщо чесно, я давно не почуваю себе самотньою. У всякому разі, я не почуваю себе внутрішню самотньою. Я дякую Богу за тих людей, які у моєму житті є. Хоча по статусу я самотня, так і є.

Той прекрасний вік, коли тебе посилено намагаються «видати заміж», бо «принца шукаєш?» і «час же іде», вже пройшов. Чим далі після тридцяти, тим менше до тебе чіпляються сторонні з порадами про приватне. А потім суспільство наче б то переключає увагу на молодших, яких ще можна до чогось змусити, а тебе наче лишають у спокої, чи то списують як непридатну на шлюбному фронті… Не знаю, як це відбувається у великій суспільній голові.

Мені зараз простіше: у Німеччині люди значно повільніше дорослішають і досить пізно створюють сімʼї. Тут я не впадаю в очі і не виділяюся з тренду. Мої «під 40» для німців – якраз шлюбний вік. Але мені все-рівно якось сумно. Не стільки через українців, які звично живуть за іншими життєвими сценаріями і абстрактно мають якусь свою думку про мене і моє життя. Це неприємно, але пережити можна. Сумно через моє життя, бо воно скінченне. І молодість скінченна. А я завжди хотіла любити і бути коханою. І я завжди хотіла мати сімʼю.

Попри все я намагаюся жити повно. Це моє життя, воно не повернеться, не повториться, і воно – скінченне. Намагаюся бути щасливою, не лиш завдяки і не всупереч, а попри все. Десь у моїй голові живе мрія: як би я хотіла, щоб було. Вона не захмарно-космічна, вона – дуже нормальна і в чомусь навіть реалістична, але віддаляється від мене, мов горизонт.

Я намагаюся не втрачати віру.

Я намагаюся робити кроки.

Я намагаюся опанувати вир моїх почуттів і вступати в контакт спокійно та виважено – щоб отримати спокій взамін.

Я памʼятаю, хто я, і опираюся на повагу, самоповагу та гідність.

Я з усіх сил намагаюся не випускати Господньої руки!..

Ось ще один рік. Я живу життям, якого не хотіла. Але я тримаюся. Тримаюся рятівної соломинки віри. Намагаюся жити настільки повно і сповнено, наскільки це мені можливо. Тримаю курс на світло в кінці тунелю: все проходить, це просто треба пройти. Тримаюся гідно і тримаюся Божої руки.

З надією зазираючи за життєвий обрій,

Галина Івасюк