Іноді я відчуваю себе принцесою, яку ніхто не врятував. Принцесою, до якої не дійшов її благородний лицар, бо відмовився проживати своє життя. Принцесою, яка так довго сиділа у своїй вежі, що втратила надію бути врятованою, і мусила рятувати себе сама.

Під Новий рік я роками мала традицію – переглядати Шрека. Мов у затишний плед, я загорталася в цю «неправильну» казку, де доброта, шляхетність і справжнє кохання не корелюють із зовнішнім блиском та привабливістю для людських очей.

Але є у Шрека ще одна, завершальна частина, яку я ніколи не любила переглядати знову. Хто памʼятає цю історію: це та серія, де Шрек відмовився від свого життя. По сюжету, він не дуже добре розумів, що робить. І віддав у обмін за день холостяцького життя один день зі свого дитинства. Злий чаклун забрав день його народження.

Шрек опинився в альтернативній реальності, де він не народився. Де його подвигів ніхто не здійснив. Де його місію в житті ніхто не виконав. Де його принцесу ніхто не врятував. У світі, де панують страх, морок і зло.

Так от! Іноді я відчуваю себе Фіоною із цієї «альтернативної» версії Шрека. Принцесою, яка не дочекалася свого благородного лицаря, бо він відмовився від свого життя, а заодно відмовився і від своїх подвигів, і від свого кохання. Принцесою, яка чекала так довго, що втратила всяку надію на свого благородного лицаря і всяку віру в кохання. Принцесою, яка врятувала себе сама. Не з великого бажання щось комусь довести. А просто тому, що вибору не мала.

***

Батьки не виховували мене принцесою. Батьки хотіли, щоб я була незалежною, мала хорошу професію і власний дохід. Більше того, татові сильно не подобався образ «принцеси». І коли він почав помічати у мені схожі риси, то взявся посилено мене перевиховувати, чим природно викликав моє обурення і праведний гнів;)

Мені не подобалась роль соратниці, жінки-друга… Модель відносин, яку прийнято називати партнерською чи рівноправною, викликала в мене відчуття тривоги, незахищеності і нестабільності. Мені важко взяти 50% цього «багажу відносин»… І тим більше я не можу тягнути когось у відносини чи тягнути все на собі. Мені хотілося бути ніжною і палкою, дарувати тепло і кохання. Мені здавалося, що немає нічого ціннішого, від кохання.

Але життя складалося по-іншому. Чоловік, який міг би та хотів би стати опорою, у моє життя не приходив. А от життєві проблеми, щоб їх вирішив мій омріяний лицар-герой, не чекали… Принцесо, врятуй себе сама… Треба розгрібати те, що сиплеться тобі на голову… І можеш помріяти перед сном про кохання…

За цей проміжок мого життя в мене склалося враження, що якщо чоловіки щось вміють особливо добре, то це залишати у скруті і звалювати за обрій. Пишу це лиш на правах мого особистого досвіду та накипілих емоцій, а не всезагальної правди.

Можна сказати, мені дісталось ще дуже змʼякшена версія реальності: я залишалася наодинці лиш з моїми особистими проблемами. Ніхто не покидав мене важко хворою, без даху над головою чи з малими дітьми. А таких історій я знаю чимало.

Я памʼятаю оце почуття самотності і відчаю , коли можеш розраховувати лиш на себе і на Господа (але Він – невидимий). У цьому всьому божевіллі так хотілося опертися на когось стійкого, стабільного і надійного… Так хотілося… навіть не оцього пафосного… «чоловічої підтримки»… А просто банально – людської участі і включеної присутності! Та навіть просто звичайної людської підтримки!

Так хочеться сказати у пустоту: «Будь героєм – не втікай, коли хочеться зникнути. Не ховай голову у пісок. Будь чоловіком – коли ти потрібен, твоя підтримка, твоя людська участь, не йди!»

…І чим далі я заглиблююся у цей казковій ліс життя, тим більше зі смутком відзначаю, що здатність палко кохати, бути ніжною та дарувати тепло аж ніскільки у нагоді мені не стали… Проблем от, правда, добряче завдали… Натомість характер, стійкість, розум, освіта, здатність заробляти і оплачувати свої рахунки дуже і дуже навіть допомогли… І хто був після цього правий? Я чи тато?..

What men can do, women can do… Сказала якось одна сильна і просвітлена життєвим досвідом жінка. Дотепно, але я ніколи цього не хотіла.. Не хотіла доказувати, що я можу сама. І точно не планувала змагатися з чоловіками за їхні компетенції…) Мені просто хотілося на когось покластися, на когось розраховувати… А не було на кого… Мені помирати, чи що, під завалами моїх життєвих проблем?.. Мені скласти руки на грудях і йти на дно?.. What men can do, women can do… Я можу набагато більше, ніж я думаю…

Я б назвала це «вимушений фемінізм» і «вивчена само-стійкість». Я б із задоволенням так не вважала і не діяла…Я б із задоволенням на когось розраховувала і комусь довіряла… Але мені не має на кого розраховувати і немає кому довіряти. Тому альтернатива: справлятися самій або плакати в подушку і йти на дно.

Раніше, коли я бачила, як чоловік забезпечує свою сімʼю сам, без оцього прогресивного «50/50», відчувала в цьому безпеку, стабільність і підтримку. Зараз… Я теж, в принципі, відчуваю до нього симпатію і повагу (якщо він робить це без прагнення узурпувати владу і поставити в залежність). Але водночас одразу думаю, що буде робити жінка, яка розраховує у своєму життєвому забезпеченні на іншу людину, коли залишиться сама? Ресурс іншої людини – це не твій ресурс, це ресурс іншої людини…. Що буде, якщо в нього станеться життєва криза, і йому треба буде подумати про своє життя наодинці? Або і не наодинці?.. А якщо просто втратить дохід? А якщо смерть розлучить вас?..

***
Коли я писала цей текст, я відчула той старий біль і ту стару злість. За те, що була палко закохана, але не могла розраховувати навіть на просту людську підтримку. За те, що була покинута з усіма моїми проблемами одна. Хай буде: це були мої особисті проблеми. Хай буде: це були не такі проблеми, які не можна вирішити. Хай буде: для когось такі проблеми – і не проблеми взагалі. Але мені було важко. Я була закохана. І я була з усією своєю ношею одна.

Попри все я і надалі ціную конкретну, відчутну присутність у моєму житті і зрозумілу підтримку. Гарячий обід і гарячі обійми – це дуже відчутно і дуже зрозуміло. Не залишатися наодинці, коли хворієш чи коли хворіє мама – це дуже відчувається. Поремонтовані меблі і стеля, з якої не тече – дуже дохідлива мова любові. І відчувається, коли навпаки.

Мені потрібна фізична присутність і включений інтерес до мого життя. Включеність тілом, розумом, руками, серцем…

Я все ще хотіла б впустити у своє життя людину. Людину, яка обиратиме жити, а не втікати від життя. Людину, яка обиратиме залишатися всупереч труднощам. Людину, яка буде поруч стійко.

P.S. Ці роздуми вийшли у мене прямо перед Новим роком… Наче новорічне бажання… Залишилося лиш зажмурити очі і задмухати свічі…І дочекатися, поки пробʼють куранти, і повернеться назад часу лік.