Я прокинулася у солодкому сні.

Мені наснилося, що я танцюю танго.

Ось я стою у очікуванні… Ось він підходить… Ось бере мене за руку і торкається талії… Ось ми рухаємося прекрасно-ритмічно-синхронно… Наче вирізьблені статуетки по дні музичної скриньки…

І як лиш моя голова уві сні може відтворити те, що їй не вдається зробити у танці?! Оці всі химерні хитросплетіння танго!.. Я їх не знаю, і не розумію, і просто панічно, у відчаї зазираю в очі партнеру… (Що це зараз мав бути за крок? Забула, забула, забула! Не розумію, що ти хотів цим сказати! Хелп!!!)

А от моя голова уві сні ідеально танцює… До деталей! Розуміє усі імпульси партнера… Без слів і пояснень! І жодного разу не помиляється… Моє тіло вкриває ковдра тепла, зіткана з рук партнера, синхронного руху і сентиментально-тужливої мелодії танго… Завжди б так прокидатися… А ні… Не хочу я прокидатися!.. Хочу залишитися… хочу поселитися у цьому прекрасному сонному танго…

***

Історія з аргентинським танго тягнеться за мною шлейфом ще з України. Якраз перед тим, як почалася війна, я була на кількох уроках аргентинського танго. Раніше я навіть не відрізняла: європейське танго, аргентинське танго… Танго і танго!.. Хоча ці танці відрізняються між собою настільки, що їх навіть складно вважати одним і тим самим танцем… Або скажемо по-іншому: вони схожі між собою, як американський і французький бульдог:)

Війна принесла у мої житті стрімкі і неочікувані зміни – без будь-якого попереднього плану я опинилася в Німеччині. І у свою «тривожну валізку» поруч зі всім необхідним я спакувала собі шматочок спогаду – пристрасно-тужливого аргентинського танго.

***

Про танцювальну школу у Берліні я вже писала чимало – таке собі барвисте німецьке враження:) І водночас, багатопланове – перший реальний контакт із суспільством. Насправді я ніяк не планувала залишатися тут надовго – їхала на пару тижнів, потім допускала максимум – кілька місяців!.. Я ж без одягу приїхала – взяла лиш ноутбук і документи… А потім зʼявилася дослідницька стипендія… І я вирішила урізноманітнити собі життя:) Щоб не весь час за компʼютером проводити:)

Думаю, якщо я вже на кілька місяців затримуюся у науковому проекті, то треба цей час використати, щоб хоча б чомусь новому ще навчитися… Вибір постав між автошколою і школою танців!:) До автошколи я йду давно і досі не дійду….) Натомість танцями я займалася вже досить довго і досить безуспішно… Але автошкола – це знову сидіти… І німецька моя тоді була все ж таки на гіршому рівні, ніж зараз. Тому вибір склався на користь школи танців!

***

Мого першого партнера по танго у Берліні я витягнула собі наосліп – наче лотерейний фантик – із капелюха! Залишила у танцювальній школі заявку на двох партнерів – для танго і для бугі-вугі… І у дивовижний спосіб тоді знайшлося обидва!

Я сиділа в залі очікування і виглядала очима свого невідомого партнера. Ось наче один зайшов… А ні, він з партнеркою. О, мабуть вже цей… Знову ні… Вже і заняття розпочинається, і пари в зал заходять, а мого партнера все нема і нема… Підходжу на рецепцію і запитаю, чи він в принципі існує?.. Перепровіряють… «Так. Його звати Фарзад.»

***

На перше заняття (як і на практично всі наступні) Фарзад спізнився на коронних 15 хвилин. Сприйняття часу на Заході та на Сході – воно таке різне… Я кожного разу трохи сердилася і забороняла собі сердитись водночас. Сердилась, бо заняття платні. Чому забороняла собі сердитись? Бо добре пригадувала мої студентські роки, коли спізнювалася майже на всі пари…) Іноді більше, ніж на 15 хв… Не можу ж я засуджувати іншу людину за те, в чому «згрішила» сама? Всі викладачі, які сердилися на мене, знайте: Ваші зітхання почуті! Справедливість восторжествувала! Отак несподівано, через роки мене спіткала карма!

А загалом він був непоганим. Добродушний чоловік середніх років. Іранець. Мусульманин неортодоксальних поглядів. Одразу засвідчив свою солідарність до України та опозиційні погляди невигадливими «російська влада – шайсе, іранська влада – теж…» Цей список можна було б, в принципі, продовжувати і розширювати, але мій партнер по танго мав сформовану і однозначну політичну позицію:) Він приїхав у Німеччину з тих причин, що і тисячі українців до початку війни – щоб заробити на гідне життя для своєї сімʼї. У Берліні створив свій невеличкий бізнес. На Батьківщині його чекала дружина і двоє діток, яких планував забрати того ж літа. Але, поки він до них добереться, вирішив записатися на танго.

Я розповіла про свого нового партнера мамі. Мама сприйняла зі свого ракурсу: «А як його дружина ці танці сприймає?» «Вона не проти… Вона не любить танцювати» – я відповіла те, що почула від Фарзада. «Та вона, мабуть, і не знає… Потанцюєш тут… після робочого дня з двома маленькими дітьми.. Якби мені тато сказав, що хоче ходити на танці… Я б, мабуть, теж сказала, щоб сам ішов…»

Я не повірила: і як дружина може не знати про танці, якщо він цього ж літа забере її у Берлін? Може, він якраз для неї і готує цей сюрприз: вчиться танцювати… Але про всякий випадок вирішила на наступному занятті перепитати: «А твоя дружина точно не проти, що ти танцюєш зі мною?» Цього разу Фарзад відповів зовсім по-іншому: «Все в порядку. Вона не знає.» Здивуванню моєму не було меж…

Після тієї розмови у мене зʼявилося стійке відчуття, наче я – Дженіфер Лопес, яка зустрічається з Річардом Гіром у таємниці від його дружини… Але зовсім не з підлою метою! А просто щоб потанцювати танго:) «Shall we dance?…» А мій брат став підкепковувати, щоб я була пильна: в ісламі дозволено мати кілька дружин. Так-що Фарзад якраз нічого і не порушує…

Але ми були наче Дженіфер і Річард:) Ми просто танцювали у парі. Він був досить хорошим і досить коректним партнером по танго. Пристрасть аргентинського танго якось дуже органічно влилася у його перську кров. Здавалося, наче десь у Персії і народилося це палке аргентинське танго:) Мені подобалися його гарячі руки і темпераментне, енергійне ведення. Я наче заряджалася енергією від його рук та імпульсів його тіла. А ще… (не можу сказати, що мені це подобалося… але це однозначно відкладається у памʼяті, це назабутньо…) сильний гіркий запах тіла. Я думаю, це був якийсь особливий сорт тютюну… або парфум… Західні чоловіки так не пахнуть… Я наче просочувалася його енергією і цим концентровано гірким запахом з голови до ніг.

***

Ось я приходжу на урок… Ось вмикається музика, а я дивлюся на танцюючі пари і все чекаю, чекаю, чекаю… Ось проходять «фірмові» 15 хвилин, і я бачу захекану голову мого партнера у дверях… Ось він поспіхом скидає рюкзак і куртку, «фіксує» мене у танцювальній позиції і надає імпульс…. А я насолоджуюся теплом його рук, розчиняюся у його гарячій енергетиці та пристрасно-сентиментальних ритмах аргентинського танго…

Разом ми засвоїли ази цього прекрасного танцю:) І я планувала вчитися далі… Але Фарзад поїхав на Батьківщину, щоб забрати сімʼю. І після того ми з ним більше не танцювали у парі:) Я взагалі його після того у танцювальній школі не бачила… Права була мама: з двома малими дітьми не дуже доходить до танців… Так я зберегла до своєї письменницької скарбнички ще одну дотепну історію і безслідно втратила свого першого партнера по танго:)

Проте аргентинське танго на цьому у моєму житті не закінчилось:) Але то уже зовсім інша історія…