Моя «Квітуча курка» продзьбувалася з яйця небуття ледь не увесь рік! Я купила цю розмальовку під минулу осінь та взялася за роботу, але прийшла весна, і я стомилася від багряно-помаранчевих відтінків. «Весна… Це ж час ніжних співочих пташенят на гілці сакури… От їх зараз хочу робити!» – говорила собі весняна я. Тому і відклала свою синю птаху з палаючим хвостом до наступної осені.

Але колесо часу крутиться, і от ми дійшли до нової полумʼяно-багряної пори.🐦‍🔥 «О, якраз час завершувати мою паву… Поки фарби остаточно не засохли! І поки є де її гарно сфоткати!»

Взагалі фотографуватися пава планувала на фоні осінніх листочків – якраз таких, які б відтінювали її голубу грудку та підкреслювали золотистий хвіст.🐦‍🔥 Але вийшло по-іншому. Річ у тім, що ми давно планували поїхати на Павиний острів. Але все ніяк та ніяк… От і стимул: я завершую розмальовувати свою «Квітучу куртку», ми збираємося і їдемо! Тепер, виходить, і паву завершити мушу, і поїздку більше не відкладеш.

До речі, якщо у когось виникло запитання, «Чому я називаю свою паву розквітлою куркою», то все елементарно: це такий жарт! Побачив якось маленький хлопчик вперше у своєму житті паву і вигукує вражено: «Мамо! Мамо, дивись! Курка розквітла!»

На Павиний острів (і, будемо чесні, майже завжди) я одягалася за принципом «Розквітла курка – розквітну і я.» Я підібрала синє плаття (під колір грудки пави), добрала біжутерію з витонченими завитками (майже як пірʼїнки на павиному хвості). Бракувало хіба палаючого пірʼя…) Але хай буде так: замість нього – харизма і золото осені!

«Хто має найкраще пірʼя?» – мама жартома повторила назву теми із журналу «Природа», на якому була зображена розкішна пава. Не змовляючись, ми відповіли хором: «Галя має найкраще пірʼя». І пірнули у дружний заразний сміх! Я нарядилася так, що пави точно мали впізнати у мені свою родичку!

Першою нас зустріла на острові біла-біла пава-наречена! Навіть не знала, що такі на світі є… Яка краса… Повітряно-ніжна… Наче виткана з мережива…

Ми досліджували острів, а назустріч нам виходили пави – то тут, то там, то тут, то там… Вони, прекрасні неполохані птахи, статечно прогулювалися їм лиш відомими стежками, час від часу вділяючи людям свою королівську честь. «О! Треба сфоткати картину на фоні пави!» – зраділа я цій чудовій несподіванці, що пави гуляють на свободі, а не сидять у вольєрі.

Я почала розгортати мій творчий сувій. Розкішна синя птаха на полотні розпустила полумʼяного хвоста. Напівжартома я показала свою творчість живій паві: «Що ти на це скажеш? Правдоподібно?» Пава, зупинившись на мить, ступила крок вперед, до моєї картини. Я наблизила полотно ще трохи. Пава потягнула шийку, підійшла ближче і навіть трохи розпустила хвоста. «О, пава прийшла подивитися на свій портрет! Цікаво, що вона думає? Вона думає, що бачить себе? Чи вирішила, що до неї прийшла якась інша екзотична пава, і хоче познайомитися?» Що би там пава не думала, а поки вона знайомилася зі своїм портретом, ми всі встигли зробити фото! Правда, хвоста вона розпустити так і не змогла: схоже, її екзотичне пірʼя повністю обдерли на сувеніри.

Всю прогулянку ми фотографували гриби і осінь. Яка ж вона духмяно-багряно-зріла вже тут! Окутана синім-синім небом, просякнута туманом… Мені здавалося, що треба зафіксувати кожне дерево, кожен кущик, кожне поліно з грибами – бо такої краси я наче б ще не бачила!

На кожному повороті мені траплявся кущик з яскраво зеленим, наче лавровим, листям і глибоко-червоними трошки витягнутими ягідками. Яскраві ягідки я вподобала і захотіла зробити з ними фото. У результаті рослина виявилися отруйним кущем «Вовче лико», а мені було присвоєно почесний титул молодої вовчиці.

Осіннє сонце розчинилося у обрії, і ми прийшли на останній паром. Білосніжні пави-наречені вийшли проводжати туристів. Ми дивилися на них з води і почали сперечатися, чи пави літають. «Вони б полетіли звідси, якби могли літати…» «Та ні… Від добра добра не шукають. Їх тут доглядають і добре годують.» «А, може, це їм для того хвости і скубуть, щоб вони не втекли?»

Раптом, наче на наше замовлення, щось велике здійнялося вгору… «Пава!» «Не може бути…» «Ой, друга…» Одна за одною, дві білосніжні пави випурхнули на дерево, ще й почали переміщатися з гілки на гілку – наче вони почули нас на відстані і хотіли показати: «Так, ми можемо літати!»

Наш міст повільно відчалив від берега. Все! Паром поплив. Озеро взяло зачарований острів у полон – разом з білосніжними павами-нареченими і королівськими синіми птахами, китичками грибних сюрпризів під фактурною корою дерев і натицяними будиночками-грибочками – то тут, то там… Сонце остаточно змішалося з небом – розтопилося у ньому, наче шматочок вершкового масла – у молоці. Солодко-вершкова суміш залила той бляшаний купол, який втримує космос над головою, і полилася по його бортиках на острів, на озеро, на паром – униз. Озеро увібрало в себе сонце, і небо, і осінь, і плин часу, і цю невловиму, як павутинка бабиного літа, мить.

***

На станції електрички ми вдруге вже за цей день потрапили на зліт ельфів і фей. Молоді люди поверталися з якогось фестивалю, мабуть… Я дивилася очима, повними захоплення. Які чудесні істоти! Якби у роки моєї юності була така субкультура! Я б ідентифікувала себе феєю, ходила з крилами та заплітала блакитних метеликів у коси!

Схоже у блозі

Луні

Казка про Царя-Кота