Того дня ми були в банку, очікували своєї черги. Вже кілька днів я вся кипіла. Я не могла просто стояти і чекати. Я тягнула маму за руку, ніби мала дитина. «Ну йдемо вже! Ну чого ти тут зупинилася? Ти б випередила ту жінку, якби не зупинилася!» На щастя, та жінка підійшла до каси лиш на кілька хвилин – щось спитати – інакше її б точно спопелила енергія мого роздратування:)

«Чим був зумовлений спалах гніву?» – спитала мама, коли ми, спокійні і задоволені, владнавши всі справи, повертались до дому. «Поки ми тут втрачаємо час в черзі, я зовсім нічого не знаю про космос!» Я вже кілька днів марила про космос. Час іноді йде на такі дурниці і дрібниці. Поточні справи. Важливо, ніби, але і нічого важливого водночас. Болісні емоції… Теж життя, і теж не сховаєшся… Але краще б я в цей час писала. Краще б я в цей час пізнала космос.

В кубі гуманітарна освіта не дає мені змоги досить добре розуміти інформацію про будову Всесвіту. Я хотіла навчитися, і купила якийсь там простенький підручник з фізики – для початку. А там вже як піде. І досі його не відкрила – поточні справи і непотрібні емоції забрали собі пульт управління від мого життя. «Ну то почитай щось про космос» – каже мама. Я подумала: справи нескінченні і нікуди не втечуть. Не можу більше чекати. Я однаково постійно думаю про космос. Треба з чогось почати.

Я почала зі спалахів наднових. Елементарна стаття з Вікіпедії була для мене на дві третини незрозумілою – давно забуті терміни з уроків фізики, а формули – взагалі китайська грамота. Але мій мозок був просто в екстазі – я так давно, так давно про це мріяла. Я стільки, стільки про це думала! І нарешті я вбираю знання про Всесвіт. Тепер я знатиму, як називають зорі.

Я розбудила маму, щоб показати їй спалахи наднових, мимохідь переповідаючи ту крихту інформації, яку все ж зрозуміла. «Уявляєш, одна наднова сяє яскравіше, ніж ціла галактика? А ще – як Сонце за всі десять мільярдів років його існування!» «Оце так День народження» – мрійливо посміхнулась мама. День народження і, водночас, день згасання. День початку і день кінця. День переходу в іншу реальність. Хто скаже, що там, у серці згаслої зорі? А воно живе і пульсуватиме віки. 

Знову і знову прокручую спалах зорі. Від захвату схиляється на бік голова, округлюються очі і розкриваються губи. Здається, Всесвіт просочується в мене всередину просто крізь них. Я трошки божевільно усміхаюся, і помічаю, як сльозяться мої заокруглені очі. Суміш нірвани та екстазу. Таке буває?

Я думала, що ж я все-таки люблю найбільше у світі. Досліджувати міжнародні відносини мені подобалося. Психологію теж дуже люблю. Давно і сильно:) Але не так сильно, як пізнавати світ. Я би проковтнула його повністю. Як дитина, що може їсти руками торт, я б шматками, не прожовуючи ковтала планету. Залізла б у світ просто обличчям, ніби в морозиво, і жадібно його поглинала. А океан стікав би по щоках, як розтоплений молочний лід. Я б їла світ, ніби теплі свіжозварені вареники – руками, просто з миски, вимащуючи континентами зоряну підливу з окрайчиків та закапелків Всесвіту. Я б їла світ, перериваючись лиш на обійми і щоб писати. І знову їла б Всесвіт. 

Я дивилася відео про космічні розміри. У Всесвіті не те, що Земля, навіть галактика – крихітна часточка. І це наче мало б лякати… Але я дивилася в небо, і мені здавалося, наче гігантські світила стискаються до розміру моєї голови і вміщаються в мені. Мені здавалося, Всесвіт проходить крізь мене, і я можу проковтнути його повністю. Я морщила лоба і знову вдивлялася в небо – намагалася охопити поглядом Універсум. Мені здавалося, я відштовхуюсь очима від цяточки у Всесвіті, і мій погляд розходиться вправо і вліво, наче віяло. Нарешті круг змикається. Мені здавалося, я охопила поглядом Всесвіт. 

Коли любиш Всесвіт, він завжди відповість тобі взаємністю. Досить розплющити губи – і Всесвіт торкнеться їх своїм поцілунком, і космічний потік знань наповнить тебе всю. І ти повна Всесвіту.

Я замріялась: от якби хтось додумався створити метелика із Вселенною на крильцях! Я казала, я дуже люблю метеликів!) От якби поєднати зоряний космос і метелика:) Я не така вже художниця, щоб матеріалізувати свою фантазію. Але ж мала ця ідея прийти в голову ще комусь, крім мене?! Ввожу в рядок пошуку: «Вселенная бабочка». Знахідка перевершила по шкалі здивувань і захватів всі мої відкриття щонайменше за останні пів року (нехай вже виграш блогу в лотерею наприкінці минулої осені все-таки займає свій топ у моєму персональному списку чудес:) Треба ж такому бути…Туманність Метелик реально існує! Тобто. У Всесвіті. Насправді є… Метелик, крильця якого… Притрушені зоряним сяйвом! І кожне – розміром з пів галактики!:)

А що, якщо Хтось Великий, створюючи Всесвіт, подумав собі: «Колись на Землі житиме одна дівчина, що буде закохана в космос і зіткана з крилець метеликів. А! Намалюю їй Всесвіт на крильцях в метелика!»? А що, якщо десь там є моя вселенна?  Моя вселенна – з крильцями метелика!

Схоже у блозі:

А я б написала безкраїсть!

Взираючись у синю синь

НІКОЛА ЮН. УВЕСЬ ЦЕЙ СВІТ