Але, крім реалізації своїх великих мрій і глобальних цілей, я ще займаюся цілком конкретною справою – я просто працюю. І працюю з людьми. З досить-таки багатьма людьми. Тому третім важливим завданням для мене було устаканити мої взаємодії з людьми в часі так, щоб різні неузгодженості і неточності інших мінімально крали мій час.

Я не можу сказати, що для мене коли-небудь було проблемою, узгоджувати час. Я сама можу прийти пізніше, можу і зачекати. Але про час я домовлюся, і ми зустрінемось, якщо лиш є таке бажання в іншої сторони. Знайти взаємно зручний час можна завжди. Тут я хотіла сказати дещо інше.

Коли працюєш з порівняно великою кількістю людей, і кожен «винен» тобі якесь завдання, важливо, щоб а) завдання були успішно виконані, б) твій час при тому не розтягнули на ниточки. Тобто, ти зіштовхуєшся з умінням (чи невмінням) інших людей розподіляти свій час, і стаєш від цього певною мірою залежна. Така залежність мені ну абсолютно ні до чого, тому досить скоро я дійшла до необхідності допомагати людям організувати їх час.

Що взагалі потрібно, щоб завдання люди виконали? Отже, а) завдання має бути зрозумілим, б) завдання має бути посильним, в) завдання має бути осяжним у часі. Це для в міру відповідальних і в міру організованих студентів. Для всіх інших: г) виконання завдання має контролюватися, і контролюватися на кількох проміжних етапах. Що буде, якщо цього не робити? Значна частина людей роботу не виконає, або виконає нашвидкуруч і дуже неякісно.

Тому я даю про себе знати. Я створюю чати. Я нагадую про завдання. Я розшукую людей по телефону, через соціальні мережі і, зрідка (я це не люблю), через деканати. Так в мене є шанси не нести відповідальності за чужу безвідповідальність (зрештою, частіше просто банальну неорганізованість). І, у багатьох випадках (хоч і не завжди), це дає однозначно позитивні результати.

Якось я вагалася: чого я маю цим займатися? Хіба це не вони мають мене шукати? Хіба не вони мають думати про наслідки власних вчинків? Піклуватися, щоб встигнути виконати свої завдання? На одному управлінскому майстер-класі мої сумніви розвіяли: «Якщо підлеглий не виконав завдання і не прийшов, Ви не маєте чекати, поки він про Вас згадає. Ви маєте його розшукати і викликати на розмову.» Спершу мене це роздратувало, але згодом, коли до мене дійшов сенс почутого, насмішило. То я, виявляється, успішний управлінець? Треба ж такому бути?  Давно це практикую.

Я постійно залишаюся у контакті з моїми студентами. По телефону, в чаті, в соціальних мережах. Зранку, вдень, ввечері (вночі я просто відключаю інтернет:). В будні і на вихідних. Я дала б собі всі 5 зірочок за «доступність для студента». Ні. Мене це не втомлює і не відволікає. Навпаки. Це дуже економить мій час і дозволяє випередити багато незручних ситуацій. Одного разу я думала: «Це ОК, що мені студентка о 12й ночі телефонує? Ну, мабуть, ОК, якщо я їй без 5ти 12 написала.» Я її конкретно діймала: «Чому Ви не прийшли складати іспит?», «Коли Ви прийдете складати іспит?», «Прийдіть складати іспит. В мене не буде потім часу.» І вона прийшла, готова прийшла, до речі, і склала. Лиш потім, заповнюючи в деканаті залікову, я побачила, що німецька – єдиний іспит, з якого стоїть оцінка (в дівчини були певні особисті проблеми, мабуть, це і стало причиною). Мене охопила суміш гордості і сміху. Дістала таки людину… А стратегія моя працює!

Ну і ще один момент з мого особистого творчого ритму. Важливо слідувати потоку. От на приклад: ти маєш кілька важливих проектів. І, припустимо, всі вони приблизно однаково важливі і однаково тобі цікаві. І, відповідно до  логіки планування, правильно було б кожного дня приділити годинки 2 часу на кожен з проектів (якщо їх не 7, звичайно:). І, в принципі, це правильно, до цього я прагну. Але так виходить не завжди.

Є така химерна річ, як натхнення. І сперечатися з цією химерою досить непродуктивно. Якщо зараз я маю натхнення писати що-небудь до блогу, досить нерозумно змушувати себе в цей час прибирати чи навіть (хай мене вибачить світова наука:) робити якусь серйозну статтю. Ця робота мені просто не вдасться, або вдасться погано, а натхнення писати до блогу зникне. Краще вже тоді, поки є натхнення до чогось, увесь день не відриваючись працювати над одним проектом, а наступним разом надолужити інші.

Або ж навпаки. Ну от немає натхнення, хоч плач. Немає теми. Немає ідей. Не ліпляться речення. Тут можна повестися по-різному. Можна не чіпати той проект, до якого на момент часу немає натхнення, і прислухатися до себе: можливо, є щось, на що вказує мій внутрішній компас саме зараз? Це був перший варіант. Або ж: зробити принаймні маленький крок до цілі, не зважаючи на внутрішню апатію. Щось зовсім крихітне. А маленький крок тягне за собою наступний, і ти, хай потрошки, але йдеш вперед. В таких випадках можна і почергувати, до речі. Ось я працюю годинку над цим проектом, а далі візьмуся до іншого. Якщо натхнення не з’явиться. А з’явиться – ну попрацюю над цим ще трохи. Буває, апетит приходить під час трапези:)

Ну, і ще третій спосіб… За собою помічаю, що нудьга – це зазвичай не нудьга до справи як такої, а прихований внутрішній конфлікт, невдоволення чимось (іноді, зовсім стороннім). Або ж нерозуміння, що ти хочеш отримати в результаті, чи незнання, як краще структурувати роботу. Що з цим робити? З першим зрозуміло (зробити лиш нелегко:). Вирішуєш внутрішній конфлікт, і справа летить як на крилах. Лайт-версія – просто відпочити, переключитися. З другим – не поспішати посилено завершувати проект. Хтось казав, напрям має більше значення, ніж швидкість:) Яка різниця, як швидко ти рухаєшся, якщо ти їдеш не в тому напрямку? Я беру паузу, щоб подумати. Як має виглядати мій кінцевий результат? Які має містити компоненти? Структурні частини? Які кроки в напрямку до того, що я хочу отримати, доречно зробити? Що я можу зробити вже зараз? І далі, як то кажуть, стратегія малих кроків… Є справи, результат яких не видно зразу. Треба просто систематично робити малі кроки до того, що ти прагнеш.

А, буває, справа не йде, бо просто ще не час. Ти ще не та, хто може це здійснити. Інші люди, які мають співдіяти, не ті. Або обставини не ті. Я не люблю таких ситуацій, але вони бувають. На кожну мрію – свій час!

Початок роздумів: Час мого життя (частина 1)

Завершення: Час мого життя (частина 3)

Схоже: #япрацююзлюдьми