(…або маленька частинка моєї нової історії, яка так і проситься на цей дивовижний світ)

«Літак набирав швидкості, і я всім своїм тілом вбирала відчуття польоту. Хотіла зловити зліт – це лиш кілька хвилин, лиш мить, а тоді наш летючий голландець знову попливе плавно і статечно, мов великий білий кит у піні небесного океану, зачеркуючи червоним плавником небо.

У голові крутилося: «Понад хмарами…» Ідея «понадхмар’я» оживала, наповнювалася сенсами. І хоча пейзажі тут – досить однотипні, я не відводила очей від неба – мені не так часто випадає нагода побути серед хмар. Намагалась зрозуміти, що це мені нагадує…

Цукрова Сахара. Просахарена Сахара хмар. А ще так міг би виглядати північний або південний полюс… Тут мало б бути дуже жарко або дуже холодно… Ми неквапливо пропливаємо караваном по пустелі цукрового снігу, а над нами – лиш лисий безхмарий космос. Старий-старий, що загубив своє сиве волосся, бороду, вуси понад світами, між землями, серед хмар.

І моє майбутнє – незбагненно-незвідане, невідоме, мов шлях крізь цукрово-білу небесну Сахару. А я у череві білого небесного кита пливу кудись туди, у нікуди.

Я уявляла маленьких чоловічків, які катаються хмарами на квадрациклах.

Для них земля – мов для нас – підземний світ. Глибоко, дивно, незбагненно… А хмари їм – дім, земля обітована, континенти, породжені океаном неба. Я хотіла мати у небі свій плаваючий острів… Може, це він?

Я уявляла, як чоловічки провалюються крізь хмари вглиб, у наш світ. Ми спустилися нижче – через якийсь час буде посадка.

Ми опинилися між двох небес – між верхнім та нижнім небом. Над нами – хмари, під нами – інші. Де-не-де, на відстані вічності, пропливають ледь помітні цяточки – інші літачки. Такі крихітні, що наче… ні, не іграшкові… наче комарі чи мухи… дзззз… і зникли. Знову в небі лиш ми. Не помічала раніше, що верхні і нижні хмари відрізняються. Верхні – легкі, невагомі, пір’їсті – як крила ангелів. Нижні – набиті, купчасто-пухнасті – як тепла перинка для сну. І ми – між шарами хмар. Ми окутані небесною перинкою, і ангели покрили нас крилами.

Тепер ми – начинка небесного торту:)

Небо – як сметанний торт з персиково-вишневим варенням, а шари хмар – коржі, перемащені загравами. Сонце – рум’яний соковитий персик на вершечку. Сонячний сік просочується у кожну щілинку збитих хмаркових вершків – небокрай стікає сонцем. А крила літаків розкраюють на скибки торт неба, і він розпадається – такий соковито-пісочно-крихкий.

Звідси земля – наче мідний медальйон, строга гравюра чи мініатюрна копія самої себе. Ландшафти – острівці з обривчастими, наче у чайного гриба, краями. Наче й справді вони живі. А міста – затемнені, розграфлені під лінієчку, як мідні симуляції для туристів. Здається, ледь торкнешся крайчиками пальців – і відчуєш нагріті сонцем, натерті до блиску металеві краї.

Стомлена, я не заплющувала очі – прагнула запам’ятати кожен сантиметр неба. Щоб колись повернутися. Вчила небо, як птаха, що напам’ять знає свою дорогу у вирій…»

Схоже у блозі:

Більше, ніж мрія

Блакитні крила

Вселенна з крильцями метелика