Є у кожного своє особливе покликання! Справа, яка дається пухнасто-крилато-легко і йде, як по свіжому вершковому маслу. Ти хочеш займатися цим у будь-який час, можна навіть замість сну і їжі, забуваючи про набридливе надокучання годинника і  голодні серенади внутрішнього вовчиська, що без всякої вже надії скавулить зі свого лігвиська десь під сонячним сплетінням. Душа підскакує маленьким сонячним зайчиком у щасливому танці!..

Так от! Для мене це – не танці!

Танці (як, зрештою, також інші варіанти гармонійної тілесної активності) давалися мені вкрай важко… зі скрипом… Ніяк! Так, ніби в мене обидві ноги – ліві, і ті – лапки!:)

Крок, крок і ще раз крок? І всі три мають бути ще у якійсь правильній послідовності? Це нереально! Додайте до цього ще й мозковикрутні повороти, і отримаєте безпорадну істоту, яка заплуталася у власних лапках і кружляє за своїм хвостиком, намагаючись наздогнати партнера на танцполі, або ж від шоку просто завмерла на місці.

До пори, до часу дана ситуація не викликала у мене жодних життєвих труднощів. Як і будь-яка нормальна дитина, того, що мені не вдається (і, відповідно, не подобається) я просто уникала. Шкільна дискотека? А можна, я до дому пошвидше піду? Треба залишатися? Ну, я потупцюю трошки на місці…

Проблема постала, коли я усвідомила: мене захоплюють танці! Я теж хочу так вміти… І розпочала численні спроби навчитися. А от хоч зі шкурки своєї вискочи – не могла!

Донедавна мені здавалося, що за всі мої роки танців я точно навчилася хіба лиш одного: мені потрібен чутливий терпеливий партнер, що добре танцює, пам’ятає свої і мої кроки, на якого можна опертися (і за потреби – вчепитися), любить вчити і ненав’язливо спрямовувати партнерку… Головне: в нього ніколи, просто ніколи не вичерпуються почуття гумору і терпіння:) Останнім часом за несподіваних для мене самої обставин дещо змінилося – я все ж чомусь навчилася. Хоча, основне положення в силі: партнерові варто мати добрий запас терпіння. Так буде краще. Хоча б для нього самого!😊

***

Ця історія – одна з моїх перших «танцювальних». Від того часу я вже наче запам’ятала крок вальсу (і навіть намагаюся освоїти поворот «ліворуч»😄). Фокстрот не видається мені чимось аж таким нереальним!… Я не заплутаюся у базових кроках європейського танго і навіть з горем навпіл (або з дуже терпеливим партнером) перетанцюю румбу чи «ча-ча-ча».

Але це було тоді. Мені було трохи більше 17-и… І це було майже вперше!

***

Це було у ті древні часи моєї юності, коли… я ледь вискочила із пубертатного яйця, у мене почало продзьобуватися моє строкате пір’ячко і кокетливо-стрілецький погляд… У моєму випадку, це було років десь 17:) А то і більше… Пізно вискочила, знаю… Але так уже воно в мене було!

Хресна (яка у мене живе на селі) завжди переймалася, що я надто багато сиджу за книжками і веду недостатньо активне світське життя, тому з усіх сил намагалася виштовхати мене «до клубу». Вечір у малознайомій компанії зі своїми, далекими для мене темами не видавався мені такою вже привабливою можливістю, тому я віднікувалася, як могла.

Одного разу ми приїхали на село особливо вдало – мало бути весілля. На весілля я хотіла, весілля – це тобі не до клубу… Сільське весілля – це той делікатес, який мені ну ніяк не вдавалося покуштувати. Брама з ялини, столи під шатрами, особливі обряди, інструментальна музика і парні танці «з назвами» манили мене, як Мурчика – березнева ніч.

Наречених я взагалі не знала, запрошених гостей – п’ятого через десятого, але проблемою це мені не здавалося – все-таки було біля кого сісти за столом. Скориставшись тою старою доброю (тепер уже віджилою) традицією, що на весілля запрошена молодь з усього села, безвідносно до родинних та соціальних зв’язків, хресна доручила своєму синові, щоб зводив мене на світську тусовку.

У зазначений час, як належить, при повному параді (в мене була така коротенька спідничка з леопардовими клинчиками), в босоніжках на невеличких шпильках (взагалі не вміла ходити і, по-моєму, досі не навчилася, але ж то був особливий випадок), я стояла на подвір’ї у хресної. Мій кавалер мовчки взяв мене за руку, і ми влилися у святковий потік.

У думках крутилося: навіщо він взяв мене за руку? Щоб не загубити у натовпі? Задля світського етикету? Щоб мене пропустив фейс-контроль? (Все-таки, у категорію «молодь села» я попадала з великою натяжкою… Скажемо так: окрім малої жменьки приятелів з вулиці, деякі бабусі знали, з якої я хати:)

Як тільки я сіла за стіл, мій кавалер розчинився у темряві ночі. На якусь мить я засмутилась (мені вже сподобалося бути на цій тусовці зі «своїм» хлопцем;)) А тоді переключилась на домашні ласощі і знайому компанію – свято почалось.

Згадується мені той жарт, коли чоловіка питають: «Кому б ти надав перевагу? Жінці, яка вміє готувати, але не любить? Чи тій, яка любить, але не вміє?…» Згадується, бо щось схоже у мене було з танцями. Танцювати я любила, так…

Розпочалися такі довгоочікувані парні танці «з назвами». Великого танцювального досвіду в мене не було, як і здібностей до цієї справи. А от великий інтерес і любов – із тих ще пір!😊 Вони і перекрили все….

Сільська молодь закружляла у вальсах, польках, фокстротах, а я лиш заздро позиркувала на це веселе дійство жадібним пожираючим поглядом. От якби і мене хтось запросив потанцювати… Я так хочу потанцювати… Так хочу…

Заграли чергову польку. Один знайомий підійшов до мене: «Танцюєш?» Польку танцювати я, звичайно, не вміла. Як і, зрештою, навіть вальс. Полька – танець швидкий, з певним кроком. Але мені так хотілося потанцювати… „У процесі – навчуся“, подумала, і радо ступила на саморобний танцпол – розмокле від дощу подвір’я, притрушене тирсою…

Продовження:

Танці під зорями (ч. 2)

Схоже у блозі:

Дім люблячих дзеркал

Мистецтво, яке мене підкорило