Пари швиденько, мов дзиґи, завертілись у веселому танку, а от мені вже після перших кількох кроків було не до жартів. Мало того, що кроків я не знала, за партнером слідувати не вміла і навчитися цьому всьому «у процесі» мені не вдавалося, мої витончені каблучки з кожним новим поворотом все більше застрягали у розмоклій землі. Тепер я знала, чому ніхто з дівчат, крім мене, не прийшов на підборах… З кожним наступним поворотом швидкого танцю мої каблучки все сильніше вкручувалися у вологий, щедро присипаний стружкою ґрунт так, що мої білі святошні босоніжки все більше нагадували морозиво «Каштан», і кружляти в них можна було хіба навколо своєї осі:)

«Падати краще на партнера, ніж у болото…» – промайнуло у голові, і я трішки схилила свою вісь вперед. Проте виглядало на те, що мій кавалер зовсім не поспішав ловити все щастя, яке мало на нього звалитися, і віддалився від мене на безпечну соціальну дистанцію. Як не дивно, це рішення спрацювало – втримувати рівновагу одній мені стало легше. Ми дотанцювали так, наче це була наша імпровізація – обличчям один до одного, але вже не у парі. «Тільки не треба, будь ласка, про це нікому розповідати» – передбачаючи комунікабельність і веселу вдачу партнера, мовила (з під лоба зиркнувши) я. А тепер сама і розповідаю – бо кумедно ж;)

Після нашого креативного етюду до танцю мене вже ніхто не запрошував. Розгарячена і розсерджена, я знову дивилася за святковим дійством зі сторони… Мені так хочеться танцювати, так хочеться!.. Але з ким тепер після цього?

«Як тобі весілля?» – з темряви ночі так само несподівано, як зник, виринув мій «позичений» кавалер. Раптом я згадала, що тато хотів мене бачити дома до сходу сонця… «До дому хочу. Відведи мене до дому.» «Добре. Але почекай трошки. Ми ще дещо не завершили. А хочеш – йди до нас, подивишся.» Я хотіла.

Ми вийшли за соснову браму, відійшли кілька кроків вбік. За офіційним весіллям відбувався ще один, неофіційний прийом. Групка хлопців розвела багаття і смажила м‘яско,  накривши із святкових закусок такий собі елітний кулуарний пікнічок для вибраних. Відгодоване полум‘я просмажило дірку у засмоленому полотні ночі, а жаринки з тріском відлітали у зоряний вирій.  Мені було незвично і цікаво. Пригостившись із цієї зоряної трапези, я трохи заспокоїлась і повеселіла. «Я готовий. Пішли.»

«Я бачив, як ти танцювала.» («Питається, звідки? А я от тебе ніде в радіусі не бачила… За кущем сидів?» – спало на думку мені, але я промовчала.) «Показати, як треба?» «Ну звичайно показати!» «Давай відійдемо звідси.» Ми ступили кільки кроків по пагорбу. Музику з весілля було добре чутно, але побачити нас ніхто б не зміг.

«Дивися, треба так легенько…» – хлопець акуратно взяв мене за талію, показав крок і повільно-повільно спрямував танець. Ми рухалися зовсім трошки, ледь-ледь, він на ходу пояснював мені кроки, а я переступала вслід за ним і намагалася запам’ятати на ходу. Я не падала, не застрягала в болоті, не плуталася у своїх ногах, не відставала і не здоганяла… Я по-справжньому танцювала, усміхалася і танцювала! Ми танцювали:)

Поволі ми рушили в наше село. Лише ми двоє. По ліву руку звисала дрімуча лісова завіса, а правою можна було розчісувати стигле колосся. Зі спини лагідно огортала хвиля музики, а понад нами – визрілі серпневі зорі.

Він щось розказував, якою уявляє свою майбутню сім’ю… І я щось таке говорила (наскільки, звичайно, я її у 17 років уявляла:) А через кожних пару метрів ми зупинялися і танцювали… От просто через кожних кілька кроків, поки лиш музика лунала над нами поміж зорями, зупинялися і танцювали!.. Знову і знову зупинялися, знову і знову танцювали…

Під ранок (тато ще спав) я була дома. Отже, наказ виконано! Я повернулася завчасно! І скрутившись затишненьким клубочком, поринула у сон. Спершу я навіть трохи сердилася на тата: і навіщо він сказав мені повернутися до сходу сонця? Йому хіба 17 не було?! А потім подумала: якби я мала тоді безліміт часу, цієї чудесної пригоди ніколи б не трапилося! Я би просто донудьгувала до ранку, спостерігаючи за святом життя збоку… А так у моєму житті з’явилася ще одна чарівна історія, яку я законсервувала у скарбничці пам’яті на роки:)

По тому випадку я ще довго так донесхочу не танцювала! 🙂 Я знову і знову пробувала навчитися, знову і знову безуспішно. І от недавно у моє життя вкотре увірвалися танці:) Але про це – у наступних серіях…)

Початок:

Танці під зорями

Схоже у блозі:

Марк (ч.1)

Троє в човні