Віднедавна я почала помічати на вулицях молодь, до якої я не належу. Випереджу запитання: ні, старою я себе ні не вважаю, ні не відчуваю. І навіть не думаю, що всерйоз тягну на середній вік. Я от про що.

Я почала помічати молодь, з якою в мене не було спільного дитинства. В мене є молодший брат, без чогось на 7 років молодший, а у дитинстві це – ого яка різниця. Але в нас було спільне дитинство. Правда, він уже не дивився радянські мультфільми і не знає радянського кіно… Зате я знайома з мальованими Спайдерменом, Айронменом і більшістю персонажів американської дитячої культури.  Можу поіменно перелічити черепашок ніндзя (і навіть пісеньку їх пам’ятаю) і пригадаю надзвичайні властивості геному Ікс.  А що? Сюжети цікаві, драйвові, ми з братом були багато разом, а я ще була в тому віці, коли до таких персонажів є інтерес.

Аж раптом у дорослих тілах на вулицях почало з’являтися покоління, з яким у мене не було спільного дитинства. Тобто, вони народилися, коли я вже почала приміряти на себе дорослі наряди. Або так: вони були дітьми, коли я з дитини перетворилася у юну дівчину. Або ще навіть так: вони прийшли на світ, коли я (у нашій соціальній культурі) вже могла б мати власних дітей.

Вони виринають зграйками на вулицях – то тут, то там – з неонових кольорів волоссям, звірячими вушками замість обідків і, нерідко, в клапті пошматованих колготах. Я відчуваю, як між моїх брів проскакує ледь вловима іскра роздратування. Хоча досі я не мала нічого проти експериментальних і навіть екстремальних образів. Більше того, сама любила якісь такі на себе приміряти. Я відчуваю, що в такий «лук» я вже не хочу. Я розумію, що відчувала б себе досить безглуздо з котячими вушками і у порваних колготах. І справа навіть не в суспільному осуді. Я сама просто не хочу. (Правда, мені подобається блактине волосся – я взагалі люблю різну блакить.)

Я споглядаю цю картину і відчуваю неясне роздратування. Я розумію: так і має бути. Бо ці нехитрі затії якраз і є бунтом проти попередніх поколінь. Кому ж сподобається, щоб проти нього бунтували… Вони бунтують проти нашого вже покоління? Проти способу світовідчуття і життя нашого покоління? Хочуть показати, що вони – це не ми? Що вони – інші? Не такі? А які такі «інші»? А чим ми – не такі, щоб бути не такими, як ми? А ви спробуйте для початку, перш ніж бунтувати і знати, «як правильно», трошки пожити… Поділитесь результатами експерименту… І взагалі… Покоління, яке бунтує проти «неправильних застарілих порядків», яке знає, «як має бути правильно» – це ж ми?..

І розумію, те, що я не сприймаю, просто – генераційне:  я не належу до покоління молоді, яке породило цю субкультуру. Я знаю, за цими аксесуарами епатажу сховані щонайбеззахисніші істоти. Дитячі душі у дорослих тілах… Моє роздратування поступово переходить у посмішку, і я вже готова захищати юну особу від уявних критиків. Ні, вона не збирається після школи на панель. І навіть не знімається в кіно для педофілів. Вона не намагається закосити під повію і, скоріш за все, просто не уявляє, як виглядає. Бо це вік такий, приміряти на дитяче обличчя дорослі маски. Просто всі адекватні способи виразити незгоду вже забрали собі попередні покоління – їм то вже і побунтувати як слід не виходить… Лишили їм хіба вушка якісь звірячі…) І страшний-престрашний міжгенераційний костюм бунтаря – тотал-блек лук:)

Моє роздратування поступово переходить у посмішку, але залишається питання. Якщо вони зараз – молодь, то ми тоді – хто?

Я пам’ятаю свою маму у віці 40-45 років. А мені вже самій за 30, і я іноді п’ю каву з дівчатами за 40… Я критично вдивляюся в обличчя ровесниць моєї мами. Я порівнюю маму з її ровесницями. Та ні… Нормально вона виглядає, не гірше… Просто їй не 45 уже. Я дивлюся на ровесників мого батька: як же вони змінилися… Вони вже далеко не ті чоловіки середніх років, якими я їх запам’ятала…  А я не знала свого батька у такому віці…

На вулицях з’явилося якесь нове покоління молоді, до якого я не належу… Покоління моїх батьків увійшло в якийсь інший вік… А я? До якого віку належу я?

Я наче перейшла той «прекрасний» вік, коли починаєш бачити, яким недосконалим є світ і якими дурними  – оточуючі люди. Коли здається, що світ лиш тебе і чекав, коли ти нарешті виростеш, щоб все розставити на свої місця, а люди ніколи б не дізналися без тебе, як вони неправильно все роблять і як їм насправді треба жити. А тоді проходить деякий час, і ти починаєш помічати, що світ насправді не такий вже дефектний, а просто становить рівнодійну дуже різних устремлінь, бажань і зусиль дуже різних людей (таких, як ти, в тому числі). Хто і як взаємодіяв, такий і світ вийшов… В кожного ж – якісь свої поняття, яким світ має бути і як в ньому сдід діяти… По вказівці кожної окремої людини, яка дійшла до повноліття і збагнула для себе, яким він мав би бути, світ не змінюється. І люди починають здаватися не такими вже безнадійними… Живуть, як можуть… Не один – з останніх сил. Не один – творячи невидимий життєвий подвиг. І здебільшого обирають найкращу (по своєму суб’єктивному розумінню) модель пристосування до цього самого недосконалого світу, який по вказівці кожної окремої людини – не змінюється. І вже тебе починають піднервовувати молоді люди, які буквально вчора отримали атестат зрілості / паспорт / диплом (а то й не отримали), але вже сьогодні знають, як всім краще жити.

Я втратила таку солодку ілюзію, наче б усе мені було під силу, і я зможу зробити все, за що не візьмусь. Я втратила  здатність з дитячою легкістю вв’язуватися в нові справи, і досить дратуюся, коли хтось намагається «накинути» мені новий «проектик». Мені хочеться обирати лиш значимі, потрібні мені, або ті, що дійсно наповнюють. Мені хочеться, щоб успішних завершень було не менше, ніж багатообіцяючих початків. Натомість з’явилося відчуття «тягарю починання» – беручись за якусь справу, починаю розуміти, яких зусиль, якої праці вона буде варта. І добре думаю, чи справді воно того варта. Але, як не дивно, хоча я наче б то розгубила добру половину свого ентузіазму і так званої віри в свої сили, насправді я стала впевненішою. Я знаю, що мені під силу далеко не все, і не до всього у мене є здібності. Я знаю, що мені не під силу і до чого точно не маю здібностей. Але водночас: я знаю, що я можу, і я знаю, що можу багато, і це відчуття ще більше додає мені впевненості та сили.

У мене вже немає відчуття «вагону часу попереду». Більше того: мене навіть смішать молоді люди, які говорять: життя попереду, ще встигнемо. Може, попереду, а може, не попереду. Може, встигнемо, а може, не встигнемо. Здається, у житті людини (чи більшості людей) справді запрограмований «чорновий час» – на пошуки, вибори, помилки, їх виправлення чи зміни. Але вагону часу на марання точно нема. І якщо керуватися думкою: часу багато, встигнемо… То, скоріш за все, нічого вартісного ми так і не зробимо…

Продовження: Про генерації (ч.2)

Схоже у блозі:

Профайлики і про (спів)життя

Час мого життя (частина 3)