Моя життєва дорога розійшлася з дорогами цілої купи людей. І мені шкода, з одного боку, їх втрачати… Бо багато хороших спогадів і добра між нами було… А з іншого боку: не можна втримати тих, хто відходить… Ми просто роз’їжджаємося різними життєвими коліями… І втримати когось – це не відпустити у його власне майбутнє, до його горизонтів, до точки його призначення. А піти за кимось – означає відмовитися від свого. І доводиться просто дякувати. Дякувати і відпускати, дякувати і відпускати, («улыбаемся и машем»), дякувати і відпускати… Ах, як же хочеться людей на все життя! Якби ж так траплялося в світі – своїх людей і ще й на все життя! Однодумних, розуміючих, вірних, зичливих, співчутливих, люблячих, «своїх»… Як же хочеться присутності своїх людей у своєму житті! Можливо, дорога приведе. Мене до них і їх до мене.

Як же хочеться мати одну людину на все життя… Коли мені було років 16-17, я цим особливо не переймалася. У свій час прийде! Коли мені було років 22-23, в мене був «чемоданний настрій»: ну, скоро мій поїзд, вже зовсім скоро я точно його зустріну! Коли мені було 27-28, я панікувала: «Як же так? Чому так? Мені не трапляється людина… Що не так я роблю?..» Насправді я не відшукала відповіді на це запитання. Ще був не час… Я була не готова… Ми просто дивне таке покоління, яке пізно дорослішає… Ця людина взагалі колись буде? Буде, мабуть, колись… І скільки мені буде тоді років, коли ця сама людина буде?

Хоча у Європі давно непоодинокими є випадки, коли люди так ніколи і не створюють сім’ї… І вчаться на психотерапії жити для себе, ставити себе у центр персональної вселенної, самостійно вирішувати власні проблеми і задовільняти свої потреби, не покладаючись на іншого, не вкладаючись в іншого і не очікуючи нічого від іншого, віддаючи ту любов, яку хотіли б віддати іншому, ту любов, яку хотіли б отримати від іншого, собі… Така собі генерація самодостатніх і самозадоволених людей… Світ невичерпного егоцентризму і безнадійної самотності… Сім’ї під 40 (і то ще в хорошому випадку…) А жити ж коли?

Я ніколи не буду юною нареченою… Справа не в тому, що я не почуваю себе молодою… Чому ж, я почуваю. 33 – це далеко не старість, люди бадьорі та діяльні і у 60, і у 70, а хтось навіть і пізніше. Просто тому, що люди на 10 і більше років молодші вже створюють сім’ї, а хлопчики і дівчатка, які віком могли б бути мені дітьми, ходять за ручки в парку. Просто тому, що хлопці, на кілька років старші, починають сивіти… Просто тому, що в мене самої є сиві волоски…

І хоча я розумію, скільки крові ці юні наречені вип’ють один одному у прагненні відірвати собі більшу частину від спільного пирога, поки нарешті подорослішають… І хоча я знаю, якщо у моєму особистому житті на цьому проміжку шляху могло би бути щось хороше, то воно було б…. А якщо не було, то його (чогось справді хорошого) і не могло б тоді бути…. І хоча я в принципі не маю за чим шкодувати: у моїй історії немає такої історії, щоб ми з кимось взаємно хотіли бути разом, любили один одного і боялися втратити, але не зуміли вберегти наші почуття… Але іноді, коли самотність особливо гірка, а мені стає все більше за 30, я з гіркотою повторюю: «Скільки всього у моєму житті не здійснилося… Так важко бути одній, так важко… Я не підписувалася справлятися з усім сама… І я ніколи не буду юною нареченою…»

Знаю, у деяких дівчат трапляються схожі напади ностальгії за материнством. Типу, «я ніколи не буду юною мамою…» В мене особисто поки ні. Батьківство не асоціюється мені з юністю, скоріше зі зрілістю і відповідальністю. Єдине, що спадає мені на думку, коли бачу дітей, це «щоденна праця і відповідальність». І жодних тобі зайчиків, котиків чи мімішок… Дитина – це явно не іграшка. Тут мене на сентименти пробити тяжко:)

Ні, цим текстом я не хочу сказати, як нестерпно мені жити, як не хочеться дорослішати, як шкода за пройденим часом… Взагалі жити – стерпно, а іноді, коли немає особливих прикрощів, навіть радісно. Дорослішати – хочеться – я ж так довго до цієї дорослості йшла…) Та й часу я особливо не марнувала, щоб горювати за втраченим…

Юність зі сплесками бурі винесла на мій берег немало скарбів – я непогано знаю себе, що вмію і можу, що приносить мені задоволення від життя, до чого хотіла би йти і з ким. Жити, знаючи себе і чого ти хочеш – немале задоволення (коли немає особливо складних життєвих випробувань, але ж вони хоч-не-хоч є). Я б не хотіла повертатися в юність з її бурями, збентеженням, незнанням і пошуками – вона вже була і плоди свої принесла. Хоча вона у мене була цікава і кумедна, звичайно – до неї завжди можна завітати у гості посмішкою пам’яті:)

Цим текстом я, певне, хотіла викристалізувати якийсь перехід. Той, який я почала помічати, заглядаючи в обличчя юності на вулицях міста, і не знаходячи серед них свого. Або навіть без віддзеркалень: просто відчуваючи інший стан своєї душі. У цей текст я хотіла вкласти і нотку суму – за тим, до чого я так прагнула, але поки-що його нема. Але також з ноткою надії – хоча нема, але я  сподіваюся зрештою до цього прийти. А ще хотіла сплести полотно із думок якогось недавнього для мене відчуття світу і себе.

Мама каже: «З кожним прожитим літом ми набираємося все більше тепла – стаємо все більше літніми… А ви – просто різні покоління молоді. Ті – зовсім зелені. Їм ще вчитися і вчитися… Ви добре знаєте, що хочете, і вмієте цінувати.» 

Взагалі я люблю свій вік таким, як він є. З пригорщею досвіду і жменькою мрій. З повнотою сил та ідей. З жагою діяти і любити.  З безмежною любов’ю до життя! Коли життя – наче соковита скибка кавуна: хочеться вмокнутися всім обличчям і жадібно їсти-пити. Коли життя – наче прекрасний молодий сад: задля його цвіту і плодів хочеться прокинутися вдосвіта і працювати, не покладаючи рук. Боже, дай Боже сил це все здійснити!

Початок: Про генерації (ч. 1)

Схоже у блозі: 

Якби я дійшла до старості…

Близькість – це …