Вже багато років ми не святкували Новий рік весело. Востаннє мені було по-справжньому радісно на Новий рік, мабуть, ще у дитинстві. Тоді ми з братом брали кермо правління у свої руки: готували новорічну газету, вигадували собі костюми, складали сценарій, купляли подарунки і знаходили конкурси. А батьки? Були запрошеними гостями на нашому святі:)

Разом із закінченням дитинства закінчилися мої веселі нові роки. Одного разу я їздила на Новий рік у Рим і ледь не зустріла 1 січня у катакомбах:) Цю подорож цікаво згадати, але і вона не була веселою. А іншим разом ми вирішили забити на все. 31 грудня я просто бігала в парку разом з білками, тоді парилася у душі, а тоді, навіть не нарядивши ялинку, пішла спати. І я досі ціную це рішення – не робити на Новий рік того, що не хочу робити. Але… Так святкувати теж невесело!

Минулого року мама захотіла організувати сімейне свято. Я кришила ненависні варені овочі на салати і відчувала себе так, наче мене прикували за ногу до батареї! Я почувалася наче Дюймовочка, яку видали заміж за крота. Моя душа рвалася на волю, у незвідані далі, до феєрверків, але гиря обовʼязку перед сімʼєю надійно тримала мене у квартирі. Мої внутрішні кулачки стискались від злості, і я заледве не приправила олівʼє солоно-гірким топінгом із моїх сліз…)

Впродовж року я не втомлювалася випоминати мамі це сімейне свято: «Я хотіла бути у Новорічну ніч в Церкві памʼяті, а тоді вийти під бій курантів і дивитися на всипане феєрверками небо! А сімʼя зі мною не порахувалася!..» Хоча, якщо бути чесною, це не на всі 100 % так. Бо, по-перше, у мене було так багато ідей, як провести ту новорічну ніч, що остаточне бажання бути саме у Церкві памʼяті в мене викристалізувалося якраз тоді, коли я кришила салати:) Ну і після того, як всі салати були накришені та надʼїдені, ми все ж вийшли під всипане феєрверками небо і прогулялися до замку, який був залишений у святковій ілюмінації – якраз для таких, як ми, запізнілих глядачів.

Отже, пройшов рік. Ми почали планувати новорічний вечір. Сімейного свята цього разу не передбачалося, тому можна було надолужавати нереалізовані плани. Я ще раз згадала мамі минулорічну новорічну ніч:) «Добре. Що ти пропонуєш готувати?» – мама повела розмову у конструктивне русло. «Одну гарячу страву. Один десерт. Нуль салатів.» На тому і зупинилися. Вирішили цей Новий рік святкувати по-новому!

Із меню затвердили гуляш і торт. Для торта купили коржики і сметанний йогурт, у мами в запасі ще було щось на кшталт замороженої полуниці і шоколадного фондю. Мʼясо (на мою креативну ідею) купили напівготове – воно було вже у соусі, тому точно мало вдатися! А от з картоплею не пощастило – у нас вже і так обривалися всі 4 руки! Тому вийшли з ситуації по-іншому – замість картоплі взяли рис. «Так навіть простіше» – зраділа мама.

Гуляш, трансформований у плов, затишно булькотів собі у сковороді, а ми тим часом взялися за торт. Щедро намастили бісквітний корж сметанним йогуртом, розклали ягідки полуниці (яка виявилася повидлом) і дольки бананів, а тоді розплавили шоколадне фондю на водяній бані (це навіть були цікаво) і полили ним торт. Вуаля! Лиш четверта година, а святкова вечеря готова! Встигли ідеально!

Зараз би лиш виходити у Церкву памʼяті… Але от біда… Як же я хочу спати… Я знову погано спала вночі, і знову живу в модулі напівзомбі… Невже цього року все закінчиться так банально?… Я зараз просто ляжу спати… І тут задзвонив телефон…

Бадьорий доброзичливий голос пробудив мене зі сну. Це був родич, якого я не бачила ще з дитинства, якщо взагалі бачила коли-небудь… Так цікаво… У мене зʼявився брат у новорічну ніч…

Підхопивши імпульс живої енергії та оптимізму, ми, хоч вже зі спізненням, але вийшли таки у новорічну ніч. Поїзди мчали один за одним, розсікаючи час і простір – поспішали доставити нас за пунктом призначення – у мою минулорічну мрію.

Ми вийшли під Церквою памʼяті. З дивних, незрозумілих причин я люблю це місце. Можливо, для когось Королівська Церква уособлює руйнування війни, памʼять про зло націонал-соціалізму чи падіння рейху… Я і сама спершу знизувала плечима, коли бачила за поворотом напівзруйновану церкву. Для кого ця памʼять? Хто ще чогось не памʼятає? Тут всі і так дуже добре памʼятають війну. Але коли я наблизилася…

Я перестала помічати руйнування… Яка вона прекрасна!.. Витончене камʼяне мереживо здіймається вгору і, якщо стояти обличчям впритул, топиться у хмарах… Ні, це не купол зруйновано бомбою… Це Королівська церква проросла крізь небо, простягнула молитви до самого Господа, увись…

Продовження

Новий Новий рік (ч.2)

Схоже у блозі

31 грудня

Ялинка мого розміру