І чому тільки людина не може народитися з маленькою плямкою-чайкою десь на плечі – щоб завжди мати на собі вкарбованою у шкіру частинку своєї душі?!

Не знаю, як у кого, а у мене – солодке щеміння зліва за ребрами при короткому надписі «Порт». Здається, плечі самі розправляються. Груди дихають повніше – так по-особливому глибоко і якось по-справжньому вільно. Примружені очі наповнюються блиском, таким трохи шаленим і нестримним, і вдивляються крізь волосинки зморшок за обрій – туди, де розгорається з маленької жаринки ціле сонце.

Так, ніби зустрічаєшся з самою своєю сутністю, що десь дрімає, поки ти бігаєш між всіма своїми невідкладними справами і надважливими цілями. А тут одне слово – і вся гора непотребу звалюється з плечей. Плечі розпрямляються, груди наповнюються повітрям, очі загораються і дивляться з ноткою шаленства в далечінь. Бо ніякі клопоти не можуть перебити магнетизм морського тяжіння. А на шкірі, ніби під дією реактивів, по-шибеницьки так проявляються сховані веснянки – розуміють, хитрющі, що тут їм за це нічого не буде.

 Вітри б’ються у біло-вигорілих косах, заплутують їх у морські вузли, і ніяким правилам пристойності не під силу повернути їм належний вигляд. Солоний вітер вривається у розтерзану душу і надихає її морем. Немає місця дріб’язковим образам, гордієвим вузлам, важким думкам, нещасливим почуттям, світським умовностям – лиш солонкувата свобода морського вітру, така прохолодна і така гаряча, така омріяна і така рідна. Вона і є частиною мене. Бо коли боги розділяли людей на половинки, вони роз’єднали мене з морем.

Море не починається, ні не завершується, не вичерпується і не висихає. Море не підпорядковується наказам і не має меж. Тільки благодатні береги, до яких можна причалити, то пригладженим штилем, то скуйовдженою бурею, викидаючи на свій берег віднайдені скарби та розкидаючи по ньому запінені коси. Море притихне у теплих обіймах берегу, не сковуючих, не перепиняючих, а лиш простягаючих свої теплі життєдайні долоні, безмовно промовляючи: приплинь, приплинь…Море зігріється у розкритих теплих долонях і повернеться у свою безкраїсть – ловити загублені скарби у розпінені коси, щоб подарувати берегу таємниці прадавніх глибин.

Вночі море буває загрозливим. Так дико загрозливим, що його навіть не завжди погладиш за вушком. Воно проковтує зоряний космос, намагаючись втримати його в собі. Аж поки не надходить час народжуватися сонцю, і море мусить разом з ним випустити на волю Всесвіт, стаючи знов лагідним і погідним. А сонце натрушує свого рожевого пір’я у тихі води і залишає гойдатися на хвилях крихти золотистої шкаралупки сонячного яйця. Так вони і плещуться на ледь чутних хвилях, і ти можеш майже доторкнутися до них кінчиками пальців, вмитися ними і зануритися в них.

Я взую босі ноги у теплі хвилі. Окутаю вітром душу. Вмиюся в сонячній шкаралупці. Вберу в себе море і розчинюся в морі, і розчинюся морем, і розпадусь на порив вітру та бризки хвиль.

Зачепи – і я розпадусь на краплини, і залишуся піною на кінчиках пальців. Стисни кулак –і я протечу між пальцями, і стану морем,  і попливу в далеку-далечінь, і розчинюся в обрії. Там, де край моря і початок неба, чи край неба і початок моря. Там, де море сходиться з небом, зливається з ним, і вони стають єдиним безкраїм простором.  Безкрає дике неприборкане море стає безкраїм вільним незбагненним небом.

Там кораблі тріпочуть розправленими білосніжними крилами, збиваючи піну морську на хмари, і продовжують плисти по них вгору і в далечінь. Там, в небі гордо і неквапно пропливають острови,  запрошуючи до своїх захмарених небесних осель. Там вітри диригують тиші. Там чайки бавляться в хмарах, і я плещуся з ними в небесній піні. Одного разу якась чайка сяде мені на плече і вросте в шкіру, ставши маленькою крилатою плямкою – і я з’єднаюся воєдино з відокремленою частинкою моєї душі.

11.01. 2017

Читайте схоже:

Аморе, море ˂3 (ч.1: Далеке плавання)

А я б написала безкраїсть!

Марк (ч.1)