Гортаючи старі тексти, віднаходиш забуті, порослі мохом часу історії. Вдихаєш аромати пройдених вулиць і жмуришся від світла подоланих доріг.

Гортаючи старі тексти, думаєш, що писала їх ніби я, але водночас і не я. Ніби зустрічаєшся з дівчиною, що стала тобою, і простягаєш їй руку. Ні, я не скажу, що стала зовсім іншою: все ті ж спонтанні переходи від гри до філософії, від бенгальських вогників емоцій  до замисленості. Ну, хіба, розгубила всяке бажання виправляти цю конструкцію. Ну, може зовсім трошки вивчила до себе інструкцію, і краще вмію перемикати режим.

Дивишся на ту дівчину і дивуєшся. От вона така впевнена, і все їй вдається легко, ніби лузаючи горішки,  і море по коліно. Дивуєшся: і звідки вона так точно знала, як треба жити? А от вона така розгублена, така злякана, і здається, ніби це тільки в неї, ні в кого більше, життя розлітається на пазли. І знов дивуєшся: і як вона тільки могла не знати, як треба жити?

Визбируєш по старих блокнотах уривки прози, написані летючими буквами врізнобій – якісь під основним текстом, якісь – над, інші – збоку сторінки чи на полях, а деякі мало не по-арабськи – ззаду наперед. Визбируєш навіть не уривки подій, а шматочки себе. Порівнюєш себе з ровесниками. Хтось знайшов те, а хтось – інше. А я щось шукала, шукала, то те, то інше, а знайшла хіба себе. А, може, я себе якраз і шукала?

Гортаєш старі тексти, і водночас перегортуєш сторінки календаря. Перебираєш як на чотках роки, не так і багато, насправді, але ж кожен з них щось приніс. Адже і цей рік пройшов не просто! Адже у всьому, у всьому, і в цьому також має бути якийсь сенс! І в тому, що я не написала тоді ні рядка, має бути сенс, бо ж який сенс – писати без сенсу? Гортаєш сторінки свого, не загального календаря, що починається з дати твого народження і триває аж досі. І перебираєш давні образи, як намистини на чотках. Ніби розливаєш час у блюдечка і запрошуєш себе на чаювання, ну або частування часом. Хай буде – часування. Ось пригублюєш спокутування своїх помилок, а ось – виправлення успадкованого і неправильно вивченого, це – теперішнє, а це – для майбутнього.

Гортаючи старі фото, намагаєшся реставрувати послідовність подій, як археолог збирає древню цивілізацію з уламків порослого мохом глека. Складаєш роки на купки. Збираєш з них, ніби з лего, то такі, то такі фігури. Роздивляєшся старі фото, ніби хочеш зібрати з фотопазлів своє життя. Намагаєшся вловити ланцюжок причин і наслідків. Коли все почалося? А ще, щоб сказати собі: Адже я жила! Адже привиди не відображаються, а я відображалася. Отже, я насправді була.

Читаючи старі тексти, розмірковуєш, які готові увійти в мою історію, а які повертаються на дно шухляди. Одні тексти червоніють, розстібають верхній комірчик блузи і нервово обмахують обличчя хустинкою. Я усміхаюся до них і кажу їм: Рано вам ще в музей. Сидіть в шухляді, дозрівайте! І ховаю їх назад.

Є інші тексти. Відчуваєш, що вони ще живі і болісно відгукуються, скручуючись клубочком під ковдрою, чи стомлено опускаючи важкі голови на паркет.  «Чому? Ну чому так?», на яке, точно знаєш, ніхто і ніколи не дав ще остаточної відповіді. Просто тому, що в кожного є таке своє «чому», що німим криком рветься з душі і поривається заглянути в очі Вічності. І спитати: «Ну чому? Чому так сталося? Навіщо це було? А могло бути по-іншому? А я? Могла я жити по-іншому? А якби було по-іншому, я була би тою, ким зараз є?» Натомість слова тихо згортають свої крила і заплющують стомлені очі. Бо знають: відповідь в тому, що просто в кожного є своє чому. І немає людини на землі, яка б його не мала. Просто тому, що всі ми люди, і кожному належить пройти своє «чому», стаючи у той спосіб тим, ким має стати, долаючи ініціацію зарахування до спільноти людства. І твоє «чому» у порівнянні не найстрашніше і не найболісніше з усіх чому, що німим криком рвуться з грудей людства під покровом глухої ночі.

Усвідомлюєш це і відпускаєш, а потім знову розгортаєш книгу спогадів, а там знов великими буквами, кожна літера – буквицею – викарбуване це безглузде «чому». Зі втомленою і важкою, як після безсонної ночі головою оглядаєшся назад, а там всі спогади злилися в одне-єдине «чому».

Оглядаєшся назад – ніби намагаєшся глянути в товщу моря в тому місці, де воно вже далеко від берега. Чи подивитись з висоти вниз. В голові паморочиться від несегментованих почуттів, що затуманюють, ніби паволокою, свідомість.

Гортаючи календар, спершу лякаєшся глянути в очі старому болю. Бо, здається, за тобою, за твоєю спиною – важка, непроникна для світла брила болю, що для когось і не біль зовсім, а так – дитячі іграшки, а для тебе – такий справжній-справжній. І, здається, боляче вже від того, щоб просто оглянутися, від того, що це просто було. А тоді кришиш гору болючих спогадів на шматки, розкладаєш тягар важкості на дрібніші купки, і ніби починаєш розуміти, що за чим, і з чого, і навіть починаєш думати, ніби розумієш, навіщо.

І тоді це вже не гора без сенсу прожитого болю і втоми, а крихітні проміжки твого короткого життя. І ти можеш навіть сказати, що на такому етапі я була така і така, мені було важливим те і те, я прагнула того і того, вирішувала ті і ті проблеми, навчилася того і того. Отже, цей проміжок дав мені те і те, наклавши свій відпечаток на мою долоню. Ось що я здобула на цьому проміжку часу! І ось саме тому біль, прожитий тоді, не був даремний. Він мав сенс. І цей проміжок часу, цей шматочок мого життя мав сенс!

А потім, коли пройде час, постає спокуса знецінити те своє вчорашнє «чому»,  рівняючи його мірилом глобальних катастроф. Починаєш думати: як смішно це було! Смішно і сумно водночас. І через таке так горювати? І як тільки ти могла втрапити в таку безглузду історію? І ще й так довго борсатися в ній? І ще й так вперто не помічати очевидного? І так наївно тішити себе ілюзіями, які на карнавалі людських сподівань так часто прикривають свої мертві обличчя масками живої надії.

А потім кажеш собі: нікому не дозволю знецінити свій біль! Навіть собі самій. Бо це було те, що по-справжньому мені боліло. Бо це було тим, чим я жила, і зробило мене тою, ким стала. Нехай те, що пережила я, навіть у порівняння не йде з тим болем, який долають інші люди, але ж мій біль болів мені по-справжньому! Нехай хто-небудь інший ніколи б не потрапив у таку історію, як я, але ж і я, ймовірно, не потрапила би у історію, що пережив хтось інший. Просто в кожного – своя конструкція душі, свої тріщинки в несучій конструкції, і в кожного – свої, ними зумовлені історії. І проживаючи кожен свої історії, ми зцементовуємо кожен свої тріщинки, стаючи врешті міцнішими.

Оглядаючись назад, я ніколи б не обрала того, що було, і не пройшла би це ще раз. Але не хочу ні горювати за втраченим часом чи неправильними рішеннями, ні забувати те, що було. Бо воно було моїм життям. Бо долаючи свої, хай не такі високі як у когось бар’єри, я ставала собою. Це – не втрачене життя, це – не втрачений час, це той час, коли я ставала собою, і кожен його день є для мене цінним. І, може, дні, проведені в сльозах, більш важливі за дні безтурботності. І, може, години, потрачені на роздуми, хто я, і що мені потрібно, і який сенс в тому, що було, і що я хочу, щоб стало, мають куди більше значення, ніж всі мої досягнення. Це моє. Не віддам. Бо це – моє життя, це я жила, це пережите мною. І повертаєш собі всі дні, вкрадені болем, з відсотком.

Гортаючи сторінки свого, особистого календаря, видобуваєш застиглі в смолі часу спалахи радості і паволоку печалі, грудочки болю і крильця надії. Видобуваєш їх,  нанизуєш на слова і робиш собі з них намисто. І одягаєш намисто пережитого і прожитого, і стаєш з ним єдиною, і відчуваєш у тому свою силу. Гортаючи сторінки свого календаря, робиш пережите і прожите частиною себе, і присвоюєш собі свій біль як цінність, бо це було те, що зробило тебе тобою, і ніхто не має права це знецінити чи забрати.

А тоді, згодом, коли ті тексти вже не болять гостро, а просто глухим стогоном старих ран озиваються на погоду, ти можеш сказати їм спокійно: «Тихо. Це вже пройшло.» І вони затихають. А ти береш їх, як каміння, і витісуєш з них нове, і то обов’язково усміхнене, оздоблюючи блискучими камінчиками світлих днів та радісних історій, віднайдених у брилі старого болю, і пускаєш по ньому витися живим квітам надії.

Колись я вирішила, що писатиму, коли настане час. Коли відчую, що слова переповнюють мене зсередини, і я не зможу не писати. Коли в тому, щоб писати, буде якийсь сенс. Може, я чекала саме цього моменту? Коли відчуваєш кожну видиму грань себе і хочеш вигравати всіма гранями. Коли всі грані нарешті єдині, і ніщо нічому не суперечить, навіть якщо ззовні воно може здаватися і взаємовиключним.

Усвідомлюєш, що старі історії стали іншими, бо кожен рік життя вносив у них частинку себе, а разом з собою –  відпечаток нового досвіду, нової тебе і нового усвідомлення. Ти переоцінюєш значення слів. І тепер ти вже не розказала б старі історії тими самими словами. Ти хочеш взяти ручку і переписати старі історії по-новому. Хочеш по-новому написати про головне – про щастя і біль, про відчай і сподівання. Читаючи старі тексти, так хочеш взяти і по-новому написати про любов. І усвідомлюєш, що це буде чимось зовсім не схожим на те, що зараз перечитуєш. Хочеш випромінювати кохання, квітнути любов’ю і пересипатися її пелюстками через край – бо треба ж її кудись дівати. Так хочеш взяти і написати нову любов.

А є такі тексти… Якісь такі живі… Вони так не хочуть кам’яніти, так дихають, так переливаються на сонечку вранішніми росинками, теплі на доторк і покриті ніжною, як павутинка шкіркою, так тріпочуть крильцями, так хочуть змахнути ними і злетіти, так рвуться воплотитися і стати дійсністю. Досить необережного доторку – і вони загинуть. Вони – насіння життя, яке прагне дотягнутися крихітними ручками до сонячних струменів, і взятися за пальчики з сонцем, і ожити. Дивишся на них і махаєш рукою: Ну яка ж ви історія? Ви – надія…

26.02.2017

Схоже: Чорний шоколад

To whom it may concern