Я вигадала новий спосіб виживання у моєму новому житті: сприймати все як гру. «Та це ж дуже цікаво!» – казав мій тато, коли треба було розібратися з хімічними рівняннями. Я вірила, що це дуже цікаво, і починала сприймати їх як ребуси, або ж японські кросворди. «Це ж дуже цікаво!» – казав тато, коли треба було розібратися з хронологією світової історії за останні 2 тисячі років. А тоді починав пояснювати, як повʼязані між собою події у світі, як зміни в одній системі спричинюють зміни в іншій. Я починала думати і розуміти, і світова історія перестала бути для мене безкінечним потоком нудних цифр, а нерозривним континуумом, еволюцією людства.

«Та це ж дуже цікаво!» – вирішила для себе я, протираючи заспано-невиспані очі, волочачи ноги у бюро… (чесно – ні, не волочачи, а досить таки енергійно топаючи:) по безлюдній ще вулиці у центральній частині міста. Там на мене чекають металеві сейфи з паперами за сімома замками (Та я наче в архів якоїсь спецслужби влаштувалася!.. Або ж до Кощея – на обслуговування скриньки з його життям!), і безкінечний перелік «to do”.

«Це ж наче проходити рівні у грі… Точно! Буду проходити рівні у грі!» Не те, щоб я особливо любила компʼютерні ігри… Скоріше, я до них байдужа… Але у мене є брат! Помітно молодший (як на дитячий вік). І я дуже добре знаю, як це: проходити рівні у грі. Треба виконати завдання: швидко і ефективно, щоб перейти на наступний рівень. Коли сприймаєш завдання так, воно точно перестає бути нудним.

Отже, буду сприймати все, як рівні у грі!

Створити папку на нового клієнта? Перший рівень, початок гри. Розібратися з тижневою звітністю? Гра продовжується… Місячна документація на кожного клієнта? Взагалі дитяче завдання! Розібратися з підрахунком робочих годин? Місія стає складнішою… Але ж це дуже цікаво! Схожу місію я вже проходила в університеті! І я вже на просунутому рівні гри:)

А ще мова! Я добре знаю німецьку мову. Я вчила її з дитинства. Донедавна (до всіх сумних пригод у новому світі) я навіть її любила. Просто коли тобі роблять якусь прикрість, говорячи певною мовою, ти у якийсь спосіб починаєш переносити емоційну реакцію і на мову… Але мова не про те!

Я вже налаштувалася сприймати: це звичайний світ (а не чарівний райський край) і це просто звичайні (не ангели!) люди. Дома я б не додумалася очікувати від кожного українця винятково доброго ставлення і виключно добрих вчинків? То чому тут чекаю?.. Людяність не має національності і не говорить якоюсь конкретною мовою. Байдужість і кривда теж… Я це прийняла і, наскільки можливо, позбавила мову тягаря надміру емоційного сприйняття.

Але справа в тому, що цю мову я чую мінімально 8 годин на день! І це все-таки для мене іноземна мова. Першого тижня у мене було відчуття, що мій «казанок» уже не варить!.. Слова – наче картоплини – потрапляють у мій закипаючий мозок з такою швидкістю, що замість окремих картоплин там уже пюре. Я стомлювалася просто від потоку мовлення…

На моє щастя, цей стан швидко пройшов. На моє здивування, я почала розбирати навіть нечітке і швидке мовлення впродовж довгих інтервалів часу. Мій мозок якось навчився відключатися, коли інформація нерелевантна та додаткова, і почав вловлювати суть…

***

«Сьогодні я вперше була у закритому відділенні психлікарні… Враження? Не з приємних. Накивала пʼятами у парк, у бюро вже не вернулася… Совість? Ні, не мучить. Вона мене відпустила.» «Можливо, мені пощастить поїхати з клієнткою у кінські стайні. На терапію… Було б кльово, якби вдалося… Теж хочу кінської терапії… Хто б мені прописав?.. От буде у мене нервовий зрив – тоді точно коней випишуть… А зате у мене вже зараз є кіт!» Розповідаю про розподіл робочого часу між архівами спецслужб, психлікарнею і кінськими стайнями. (Та це ж дуже цікаво!) У брата починається нервовий сміх…

Це непросто – дякувати Богу, коли отримала не зовсім те, чого б хотілося. Втомлююся так, що ввечері хочеться просто скласти лапки на грудях. Ні часу, ні сил на власне життя вже нема. Розумію, що зараз мені була просто терміново потрібна робота. У чудесний спосіб вона терміново знайшлась. Це – кваліфікована робота по спеціальності у іншій країні, всупереч всім численним бюрократичним перепонам і ментальним упередженням. Чесно, на якомусь етапі я вже не вірила, що це взагалі можливо… Але вона знайшлась. Мій рівень німецької прогресує з геометричною прогресією. Непряма, але теж перевага.

Я прокидаюся о 6-ій ранку! Та я ж давно про це мріяла! Але все не могла себе організувати… І ось… Вуаля! Я прокидаюся раніше, ніж сонечко… Я вже прокинулась, а сонечко ще спить!

А ще сходи… Сходи – це взагалі для мене милість Божа! Наше бюро – на верхніх поверхах. Будинок старий – історична частина міста – ліфт не передбачено. Клієнти живуть по всьому району, дивним збігом обставин чи то вироком фатуму, майже всі – на верхніх поверхах. Сходами вверх – сходами вниз – сходами вверх – сходами вниз… І так – по кілька раз на день. Таке функціональне тренування добровільно я б собі не організувала… Милість Божа очевидна, я ж кажу!..

Відколи я влаштувалася на цю роботу, мені хочеться немилосердно багато шоколаду. І, що гірше, мені не просто його хочеться… Я ще беру його і їм! Навіть ввечері, після роботи… Особливо ввечері, після роботи При тому, що спортом займатись я поки особливо не встигаю… Я займалася майже кожного дня, майже два роки. Він випав із моєї щоденної рутини вперше за ці роки!

Тут можливі два варіанти: або я через шоколад кілограм на 5 поправлюсь… Або через сходи на 10 схудну… Не знаю, не знаю… Поки не набрала, це однозначно… Ноги підтягнуті, одяг сидить добре. Двічі «стріскала» на ніч по великому шматку «Мілки». Це був солодкий злочин особливо крупних розмірів… Але я вирішила собі не докоряти – просто втамувати це бажання і дати собі спокій. Більше наче не хочеться… Попустило… А зранку – все по колу: сходами вверх, сходами вниз, сходами вверх, сходами вниз…

Ще перевага: нова робота розширює мої меж і додає професійної впевненості. Я думала, що не зможу працювати з німецькомовними клієнтами по-німецьки, бо вони мене не сприймуть. Виявляється, що можу і сприймають. Я думала, що мої потенційні клієнти – це люди з якимись легкими запитами на кшталт проблем у відносинах чи особистої реалізації. Але я спокійно почуваю себе з багаторічними пацієнтами психіатричних клінік, і я можу дати їм щось корисне. Я думала, що я не зможу працювати у сфері психіатрії. Виявляється, що змогла. І чого я тут тільки не змогла!

Одного разу мене не взяли на роботу, бо «ти – дуже ніжна, ти не зможеш працювати з такими людьми, я візьму тебе, а ти через два тижні плакати до мене прийдеш…» І мені справді хотілося плакати, бо мені вже тоді була дуже потрібна робота, а тут знову – відмова… І як мені довести, що я зможу працювати, просто по-іншому, не так, як вони собі це уявляють, більш мʼяко, більш ніжно, чи що?… І що до сліз довести мене не так уже й просто… Якщо мені не дали навіть шансу, проявити себе! І от я працюю, медом ця робота не помащена, і клієнти явно не простіші. І плакати я ні до кого не прийшла!…