Прогулювалися з мамою…) Бачу надпис на асфальті, показую: «Love is the answe…“ Не дописали… «Треба дописати» – каже мама. «Де ж ти крейду візьмеш?» «А ось, тут стоїть» Бере крейду, завершує…) «Тоді я теж хочу щось в цей витвір внести…» Беру крейду – хоч сердечко домалюю…) «Любов – це відповідь». З поля доноситься музика, мама починає підтанцювувати у ритм, я підхоплюю… Хтось здалеку  починає за нами спостерігати. Ну, і нехай… Тут так можна. А я знаю, хто мене такою «божевільною» виховав… Це все – мама.

Взагалі я завжди, відколи себе пам’ятаю, була більше схожою на тата. І ззовні, і характером. Така сама запальна і нетерпляча, захоплена справами і жадібна до починань, світловолоса «майже блондинка» з веснянками на носі… В мене навіть хоббі були більше від тата! Від мами – майже нічого, мама це ще при народженні з досадою відзначила… Навіть в тому віці, коли дівчатка закономірно ідентифікують себе з мамами, мені важко було це зробити – такі ми дуже несхожі…

Моя мама – шатенка зі світло-голубими, водяними очима, які у молодості віддавали зеленкуватою хвилею океану. (“Саша, у Вашої дружини очі – як у інопланетянки…”) Ззовні, «про людське око» – спокійна і виважена, але в надрах – бурхлива, мов океан. Взагалі моя мама – «річ у собі». Така хороша, спокійна «дівчинка», але все у житті зробила по-своєму – професію обрала на той час непопулярну, але яку сама хотіла. Дисертацію писала «на дві бухгалтерії» – офіційно звітувала по одній темі, а досліджувала те, що їй було цікаво. Тата обрала теж «самовільно» – зустрічалася підпільно, поки їх не «спалили». А коли батьки спитали: «Може, ще подумаєш?», пожбурила журналом до підлоги і сказала, що їй ніхто інший не потрібен! Верталася “з-під вінця”, а заміж виходила без фати.

Мама і мене вчила: «Живи так, як тобі подобається. Обирай те, що ти любиш. Виходь заміж за того, кого хочеш, хто справді тобі до душі…» Майстерність тонко забивати на суспільну думку і обирати по-любові – це перший важливий урок від моєї мами, який допомагає мені у житті.

Другий урок, пов’язаний із першим – це вміння насолоджуватися, радіти життю, ловити кожну мить. Здається, немає такого місця, де б моя мама не помітила красу. Кожна новорозпущена квіточка, кожна співоча пташечка, кожен захід сонця чи новий серпок місяця знаходять собі місце у маминому серці. Мама збирає кожну найменшу радість, яку зустрічає на своєму шляху. Вона і піжамку собі купила з надписом: “Живи життям, яке ти любиш. Люби життя, яким живеш.” І я з радістю помічаю, що стаю в цьому схожою на маму. Відпускати контроль, сміятися, грати і бешкетувати – несподівано зрозуміла, що і цього мистецтва я навчилася від мами.

Третій важливий подарунок від моєї мами – це відчуття внутрішньої свободи і гідності, якими вона наповнена, відколи пам’ятаю її і себе, якими вона наповнила і мене. Мабуть, тижня (а може інколи і дня) не було, коли б мама не повторила слово «свобода». Взагалі, свобода і гідність – це щось таке важливе про мою маму, що я б навіть поставила їх на перше місце. Але ні… На першому місці все-таки любов. Свобода обирати те, що любиш, і як тобі підказує серце. Свобода жити так, як ти хочеш. Свобода любити того, до кого лежить душа. Свобода від різних умовностей і чужих життєвих правил. Свобода проявляти себе у світі такою, яка ти є. Мама подарувала мені свободу вільної птахи у вільному польоті, і серце – як безкрає небо для цієї вільної птахи – душі.

А гідність? Це щось таке невимовне, про що мама не завжди навіть і говорила. Я навіть не можу точно передати це словами. От просто це внутрішнє почуття своєї цінності, поваги до себе. І почуття цінності іншої людини, поваги до неї. Відчуття того, що всередині ти – королева, і можеш дивитися в очі прямо і рівно навіть королям. І, незважаючи на те, як тебе сприймає конкретно ця людина чи оточення, ти – достойна, гідна, рівна. І не зважаючи на всі падіння і невдачі, приниження і знущання, у душі ти стоїш.

Мама передала мені у дар любов до літературної творчості. І це той дар, який робить моє життя невимовно  кращим. Про це мало-хто досі знав, але на початку своєї «шлюбної історії» мої батьки з’ясовували відносини у віршах. Якось мамі потрапив під руки її зошит з віршами для тата – і гарні ж такі вірші…. «Опублікуй» – кажу. А мама лиш посміхається: «Це – не для всіх»… Я призадумалася: якби у мене з’явився чоловік, може б я йому теж вірші писала?…Цікаво, це компенсує відсутні борщі?:)

А ще нас з мамою об’єднують група крові (при моїй схожості на тата от про це би вже ніхто не подумав), тиха, м’яка енергетика і… посмішка. Одна добра людина сказала, що бачить наше «родство» по сімейній посмішці. В цьому сенсі тато на нас не схожий – він був фонтаном енергії – наче буря, цунамі, вулкан…

У стилі спілкування я, мабуть, теж трішки більше тяжію до мами, ніж до тата. Але це – сильно спірно. Мій тато був дуже захопленим і захоплюючим співрозмовником, постійно у справах, планах, проектах. Він завжди був мені другом, але і дуже запальним, строгим, вимогливим. Мама – ніжна, тепла, м’яка… (“Такий динамічний, раціональний Олександр Дмитрович і така лірична, романтична Ольга Ярославівна… І треба ж, вони зійшлися разом…”) Як і тато, я теж дуже захоплена всім, чим наповнюю своє життя, і дещо запальна, але водночас скоріше м’яка і часто тиха, сподіваюся, що ніжна і тепла (але це вже хто як відчуває:). Взагалі у викладацькій роботі я намагалася поєднати татовий і мамин «виховні стилі» – давати досить багато розуміння, тепла, підтримки, і бути досить вимогливою та в міру строгою водночас. От чи досить добре мені це вдавалося – не знаю. Студенти колись згадають…) А у спілкуванні я, будемо вважати, «своя» – ні у тата, ні у маму. Або і в тата, і в маму потрошки:)

І ще дещо важливе, що мені подарувала мама – це некритичне сприйняття. Почути від моєї мами критику – це треба дуже довго прислухатися. В мене досить критичний розум, я багато-чого такого підмічаю, що вартує критики… Але зазвичай беру і закриваю собі рот – критика має право на життя тоді, коли приносить користь. Тоді і лиш тоді.

Моя мама навіть до птаха знайде добре слово. Нещодавно ми годували лебедів. Хлібчик закінчився, і птахи попливли далі. На прощання мама з ніжністю і теплом сказала лебедю, який відпливав останнім: “Ти – прекрасний птах, ти – білосніжний птах, ти – божий птах…” Птах зупинився, змінив напрямок і повернувся, тягнучи назустріч шийку – не за хлібчиком, корму в нас вже не було. Повернувся, щоб плавати біля нас.

Мама згадує, коли я була малою, то проявляла великий інтерес до її намист – тягнулася ручками, хапала ну і рвала… А вона думала: «Ну що я дитині намиста буду шкодувати… Це вона так розвивається….» У нас дома та скринька з порваними намистами і досі десь стоїть. Мама сміється, що так у мене вироблялося почуття стилю і естетичний смак.

А коли я розмалювала вишиті подушки – у народному стилі домалювала на білих полотнах україночок у віночках – мама навіть не розсердилася, а похвалила мене: «Як гарно! Яка краса! Перемалюєш мені у блокнотик?» Я так пишалася собою, так раділа, що мамі сподобалося, з таким ентузіазмом перемальовувала мамі у блокнотик, наче досі пам’ятаю те відчуття… А подушки мама потім випрала крадькома.

І про чоловіків, яких я кохала, мама завжди говорила з повагою, помічала їх сильні строни, не відмовляла мене від моїх почуттів. Хоча я розумію, наскільки непросто було мамі багато-що сприймати у цих історіях з її материнської сторони. Іноді мама навіть наче вагається у правильності обраної позиції – настільки важко далися мені ті любовні історії. Але, не зважаючи на це, я так вдячна мамі, що вона ні одній моїй любові не обрізала крила, жодного разу не сказала «це неможливо» чи «він тебе не вартує», а молилася за них.

Взагалі, якщо говорити про нас з мамою, якщо розгадувати наш маленький секрет на двох, то відповідь – любов. І гідність. І свобода душі.

Схоже у блозі:

Близькість – це …

Якби я дійшла до старості…