Станція «Щасливі серця»

Так вже вийшло, що берлінські історії я почала писати з кінця. Цьому є своє пояснення: по-перше, останнє краще запам’ятовується. По –друге, моя історія з Лайкою та чашечкою кави кількох історій варті;) Але було дещо цікаве і в середині курсу!)

Отже, я була в Берліні, був один із перших по-справжньому сонячних днів цього дощового літа і, що важливо, це був перший вільний день. Хто вже з наших збирався куди – хто у Потсдам, хто на озеро… Ну, в Потсдам я і так ледь не з’їздила, переплутавши напрямок електрички… Озеро я мала у двох кроках… А на той день у мене була цілком однозначна програма – Берлінський зоопарк. Про це місце я вперше прочитала у юнацькій повісті «Під розділеним небом» вже навіть не пригадую якої авторки. Вона писала про становлення юної дівчинки у контексті повоєнного суспільно-політичного процесу на території Східної Німеччини. А Берлінський зоопарк був тим місцем, де героїня мала зробити свій вибір – повернутися до дому, у НДР, чи втекти зі своїм хлопцем на Захід.

А хоча… Було ще одне місце, яке я точно мала побачити.  Моєю проміжною станцією був «Шарлоттенбург». Це палац із красивим просторим парком, він належить до тих пам’яток Берліну, що увійшли в путівник, і до того ж, його любив мій батько.

Я їхала в залитій ранковим сонцем електричці, майже пустій у цей суботній ранок, як зазвичай – повернута обличчям до скла, пустивши погляд котитися вслід за вагончиком – лісами, будиночками, лісами…. Але в той день сталося щось не таке, «як завжди». Я глянула на своє віддзеркалення у склі і завмерла вражена… Справа в тому… В мене на щоках є ділянки з вертикальними зморшками. Це не були хороші часи. Я постійно нервувала, і постійно хворіла. З роботи відпроситися не могла – не могла оправдовуватися, і хто б мав мене стільки разів заміняти? Щоб «на алярм» вилікуватися, я постійно змащувала щоки гелем від нежиті, аж поки не утворилися опіки. На місці обпеченої шкіри і з’явилися вертикальні лінії. Їх я повністю позбутися так і не змогла. Хоча моя шкіра завжди просочена різними засобами для догляду, і ніхто ці зморшки зазвичай не бачить (чи принаймні мені досі ніхто не признався, що бачить:), я сама їх добре помічаю і згадую історію не без гіркоти.

Того дня я глянула у залите сонцем скло і побачила щось інше, ніж кожного разу в дзеркалі. «О… А в мене на щоках є власні промінчики сонця… Ні в кого таких немає… А в мене є… Розходяться від очей… Це ж так гарно, здається…» І я завмерла під цим іншим поглядом вражена. Звідки ця думка? Я ніколи не дивилася на свої сліди від опіків так! Сьогодні точно мав бути якийсь особливий день:)

Я вийшла на станції «Шарлоттенбург» – не доїжджаючи до зоопарку. Як зазвичай, я вставила навушники і йшла – широкою вулицею, під древніми липами… Такою широкою, що погляд може вільно і стрімко котитися вдаль, і, якщо навіть наштовхнеться на якусь перешкоду, то відіб’ється від неї, як м’ячик, і летітиме крізь пустоту товщі людей аж до неба. На цій станції мене чекала радісна несподіванка – яскравий будинок, з ніг до голови обмальований графіті і підписаний: «Щасливі серця»:) Він щоразу проминав у вікні електрички по дорозі до Гете-інституту, а я щоразу встигала лиш коротко глянути у вікно. Аж от я наближалася до нього впритул!) І зблизька він ще кращий, до речі! Жовті усміхнені м’ячики так і норовили зістрибнути з барвистої стіни назустріч прохожим:) А в моїх навушниках звучала невідома мені мелодія (перед поїздкою я оновила плей-ліст інструментальною музикою). І що б це могло бути? Як зазвичай трапляється у дні щасливих співпадінь… Я дістала телефон і прочитала: «Ода до радості.»

Горобці на руці

Якби я хотіла повноцінно відчути парк Шарлоттенбургу, то мені б, певне, не стало і дня. Я ж маю сфоткатися з кожною квіточкою, а їх тут – як у райському саду! Тому, зважаючи на всю мою суботню програму, я обмежилась невеличкою прогулянкою до озера з птахами і назад!) Наступний тест буде практично екстреним репортажем з місця подій:) Я його склала ще тоді, після прогулянки в парку, але «репортаж наживо» мені не вдався, тому розміщу це «пряме включення» з минулого тут:) Отже, Галина Івасюк, парк Шарлоттенбург:

«А мені пташечки, пташечки тут на руку сідали! Точніше, я їх приманила звичайно! Я зробила собі великі бутерброди, щоб не купляти їжу по місту, і сіла зі своїм ланчем на березі озера. А вони позліталися: «Пригощай!» Спочатку я, як зазвичай, кидала їм крихти на землю. Але лінькувато трохи так кидала – прямо собі під ноги. І тут помітила, що найсміливіші горобці, наче не відчуваючи загрози, підлітають до мене і визбирують хліб. Аж раптом мені закралася геніальна ідея: а що, якщо я не кидатиму їм хліб, а залишу в себе на долоні? Цікаво, сядуть? Так і зробила. Накришила трошки булочки, простягнула руку і почала чекати. Спочатку все було тихо. Але не пройшло й хвилини, як перша птаха стрімко та відважно підлетіла до моєї руки, ніжно так торкнулася крихітними ніжками, взяла крихту хліба і втекла! Потім прилетіла інша, потім ще і ще… Ура! Ура! Вийшло! Вийшло! Окрилена успіхом, я захотіла унікальних кадрів! Проте це було не так вже і просто! Птахи, довіряючи мені, все ж не втрачали обачності. І кожного разу то одна то інша птаха встигала злетіти зі своїм хлібчиком раніше, ніж клацав мій телефон. Кілька ексклюзивних фото я все ж здобула. Ділюся хитрістю польового фотографа за безкоштовно: просто клацати поганою апаратурою треба поки птаха ще летить:) Тоді є шанси, що кадр вийде в потрібну мить.»

Продовження історії: InDaZoo (ч.2: Особисте життя панд)

Читайте схоже: Чашечка кави

Втеча