Він увібрав мене своєю тишею. З першого речення і аж до денця моїх мрій. «Я намалюю Вам квіточку за 5 лева…»

Я неквапливо прогулювалася південним базарчиком, надовго зупиняючись біля всякого яскравого краму. Срібло, картини, кераміка… Хна. Вишукані татуювання зі змістом мені подобаються давно, але от себе урізноманітнити «назавжди» я не зважуюсь. Тому «пляжне мехенді» для мене – особливо бажаний атракціон.

«Я намалюю Вам квіточку за 5 лева… Або метелика…» – кремезний чоловік середніх років вперто намагався відбити потенційну клієнтку від конкурента. Я підійшла до столика і стала вивчати асортимент. Чоловік поглинав мене уважним сконцентрованим поглядом і бомбардував короткими прицільними запитаннями: «звідки я», «де працюю», «що мені подобається». Я сміялася і відповідала. По-перше, він увібрав мене своєю тишею. По-друге, мені просто приємно відповідати на такі точні прицільні запитання. По-третє, коли мужчина так жадібно поглинає тебе поглядом, це таки схиляє до бесіди. Чоловік запропонував мені стілець. Я сіла, і ми продовжували ковзати на хвилях невимушеної бесіди, ніби добре станцьовані артисти, даючи місце один одному і кожен виконуючи свою частину па. Я добре знаю цей танець фраз, і він мені подобається. Художник на південному базарі… Але мені просто добре, і я сиджу. «Приходь сюди ближче півночі. Ми закриваємо палатки, і я буду вільний.» «Я не прийду.» «Але чому?» «Я боюся…» «Чому?» Ти дивний… Я подумала, але не сказала. Марк подав мені м’яку теплу руку, ми попрощалися, і я пішла.

Пішла дорогою через порт, добре знаючи, що повернуся. Сміючись з того, що, здається, щойно обрала шлях до свого готелю на весь сезон відпустки. Полуденне сонце уривчатими штрихами вибілило розжарене море, з якого стирчали позастромлювані чубчики кораблів, а південна земля черепаховим панциром розтріскувалася під старими в’єтнамками, і  тріщини ящірками розтікалися увсебіч. Скільки ж йому років?.. Мало, небагато, але точно забагато… Як на його вік, в нього дуже хороші зуби…) Легка ейфорія радісного збудження солодкою хмаринкою цукрової вати заслоняла болючі почуття і безглузді розчарування. Як давно я не відчувала такої солодкої ейфорії… Навіщо думати про сумне, якщо можна – про Марка?)

***

Дванадцята година ночі… Він при собі взагалі, коли таке пропонує? А як я зранку після такого рандеву прокинусь? А на ранки в мене плани були. Кожного літа, а особливо на морі, я вирішую прокидатися о 6-й, ні… о 5.30 ранку. Тихенько вмикати світло і ловити перші промінчики новоспеченого дня під умиротворююче бурчання закимареного чайника: «Чому так рррра-ннно…. Бррррраннноо… брррр…. пффф». А тоді встрибувати у яскраві легінси і непомітно вислизувати з дому, тихо-тихо повертаючи ключ, залишаючи у рожевій темряві сплячого когось. Але зазвичай ці плани завершувалися тим, що я солодко спала під мелодійно-ліричну колискову мого будильника перший, другий, та й третій раз…. прокидалася я о 8-й, ні… о 8.30 ранку, сильно без поспіху хрумкаючи тепленький сніданок, встрибувала в яскраві легінси (з цим все по плану), хрустко обертала ключ і виходила бігати – десь в обід. Проте цього літа все вийшло на диву по-іншому. Я поставила будильник на 5.30, лягла ледь по 10-й, і я прокинулася о 5.30. 12-та година ночі… Та він геть здурів! «Приходь бігати зі мною зранку» – подала я альтернативний час. Хоча… Не схоже, щоб моя пропозиція знайшла у нього особливий відклик…)

Рано-вранці (5.30 чи навіть 6.00 для мене – саме такий час) у наш номер простягнуло свої тоненькі пальчики заспане сонечко – думало собі: «Відключу той будильник і подрихну ще трохи!» Але поки воно тягнулося, всі ми зрештою прокинулись: я, сонце і чайки, а їх вже відключити досить проблематично! Сонечко покотилося протирати свої зачервонілі зі сну очка у чорне-чорне море, і висохлі до чорноти  трісочки моря всі зайнялися вогняним ним. Крилаті сестрички моєї душі міряли острів широкими, вільними стібками і протяжними скрипучими піснями кричали: «Ми вільні! Вільні ми! Живі!» Я розчинила собі грудочка сонця у чорній-чорній каві, навшпиньки вислизнула з темної ще, наглухо заштореної кімнати (хай моя супутниця спить) і з ледь чутним скрипом клацнула ключем.

Сонце вже було досить високо, а острів ледь-ледь починав прокидатися. Легкими, більше прогулянковими, ніж спортивними кроками я побігла у напрямку «навколо острова». Обережно, щоб не «поїхати» на відполірованій тисячами туристів бруківці, минала один за одним потемнілі від часу і південного сонця будиночки, обертаючи голову на кожен гарний закуточок, вбираючи кожен штрих вранішньої краси.  Я зрозуміла! Це місто побудоване на спині древньої рибини… Ось ногами я торкаюся не бруківки, лискучої луски! Це не дахи… Не черепиця… Це древні затверділі плавники… Рибина розсікає ними море-небо, мореНебо, море-ен-не-небо… Блакитно-безкрає і шовковисто-терпке! Дихає вільними криками чайок і поринає у п’янких обіймах південних трав, які клаптями зеленого пластиліну обліпили її порепані боки. Порепаним черевом відштовхується від первозданного дна… Ще мить – і відірветься! Від суші… Повністю.. Хто знає, скільки пророків пливуть у її тисячолітньому череві у синю-синю вічність? Ніби вчора розділив Бог Небо і Землю, Море і Сушу… І лишив Острів серед них.

… Я тримала кулачки на всіх чотирьох моїх лапках, щоб Марк прокинувся на пробіжку. Але він не прийшов.

Далі буде…Марк (ч.2)

Схоже: Моя особиста веселка