Я знов іду. З «безвісти» і до «безвісти». Зібравши у клуночок за спиною свої радості і болі. Оплакане горе і неоплакані мрії. Уроки юності  і екзамени життя. Зібравши у клуночок за спиною все своє життя! Прийшла нізвідки і прямую в нікуди. Стиснувши зуби і кулачки. Крізь остогидлу до блювоти гірку темряву безсонних ночей.

А я йду просто. І не знаходжу теплих спогадів про рідне місто… Не знаю людей, яким би мене там бракувало. Не маю за що зачепитись, щоб воно кричало: «Не йди!» От я і йду.

Мені дістався виграшний квиток – в одну сторону. Просто одного разу співпали цифри, і я зібрала рюкзачок. Я ж кажу: зібрала тоді у клуночок все своє життя… Оплакане горе і неоплакані мрії. Надію і відчай. Уроки юності і екзамени життя. Та й пустилася берега. Так і мандрую досі… Із безвісти до безвісти…

Я слідую за ниткою, щоб вибратися із лабіринту звіра. А клубок все котиться і котиться, а я так і не знаю, куди. Просто йду собі з безвісти до безвісти. Прийшла нізвідки і прямую в нікуди.

Пустившись берега і не знаючи шляху до пристані. Шукаючи по зорях, навмання. Ловлячись за довіру до Господа всупереч всьому.

Я йду за сонцем із безвісти і до безвісти. Загубившись у великому і тріснутому, як перезріле серпневе яблуко, світі. Із тріщини якого сочитися і стікає по краях солодкий сік. Із тріщини якого сочится солона кров. До якого злітаються доживаючі свої останні дні серпневі оси. До якого липне тверде, холодне і темне, як мох, передосіннє листя. У яке забиваются горошинки надломлених грозою гілок.

Я йду по похилій площині яблука, по той край тріщини. Я тішуся, що я «по той край». По той край краще… Зрештою, по інший мене так чи так ніхто не жде.

Десь там, по інший бік тріщини, є хата під липами. Дозрілі липові літачки відірвались у вільний політ. Як і я. Кружляють у теплій золотистій заметілі останніх серпневих гроз. Чіпляються за щось, а тоді знову відриваються і злітають… Як я…

А яблуко так шалено вертиться!… Ранок, день, вечір, гірка безсонна ніч, ранок, день, вечір і знову гірка-прегірка безсонна ніч… А жити, жити коли? А липові парашутики відносить вітром часу… Старий час – як старий мeд – так тягнеться за ложкою і такий густий-густий… А новий час – мов цукрова вата: був і вже нема…

На цьому новому небокраї теж світить Велика ведмедиця. Встромляє свою тяжку патлату лапу у зоряний вулик, щоб роздобути собі того старого густого медо-часу. А розтривожені зорі розлітаються, так розлітаються по небу навсібіч!

І ті самі липові парашутики. Ті самі лебеді. І той самий запах полів.

По цей бік тріщини злітна смуга старого аеропорта завжди веде до сонця. Назустріч розтопленій у манному небокраї грудочці сонця. Свіжоскошене (чи то свіжоспечене?) поле із запахом кориці просочується у ніздрі. Хтось невидимий завжди пече десь неподалік булочки з корицею. Для овець? У вушні черепашки набрала по вінця співу птахів.

Тут я завжди іду назустріч сонцю, не знаючи кінцевої зупинки, але кудись туди.

***

А мене там крім могили тата і лишеного на добрі люди рудого кота ніхто вже не жде.

А тут така кромішньо-темна, як на подвір’ї під липами, прохолодно-волога серпнева ніч.

Схоже у блозі:

Втеча

Дім люблячих дзеркал

А я б написала безкраїсть!