У мені живе дім

Жов 31, 2023

…Хоча де б я не була, все моє – у мені і зі мною. Я нічого не залишила вдома, крім могили тата і рудого пухнастого кота. Але і вони теж – зі мною. Бо у мені живе дім.

Де б я не була і якими стежками не ходила б, у мені живе дім. Цей дім не має географічних координат, він узагалі не стосується часу і простору. Де б я не була, він завжди зі мною, і я завжди вдома. Це дім, від якого я завжди маю ключі, і… досить лиш обернути ключ, як у мені з’являється сім’я.

У мені живе дитинство. Я прокинулася травневим ранком, ступаю по блискучих паркетинках, хрустких і зарум‘янених, наче свіжоспечені пиріжки, поринаю поглядом у широке, не прикрите ні клаптиком штори вікно, крізь яке пробирається новонароджений весною світ. Або ще… Я – на зарослому ромашками подвір‘ї дідівської хати… Втиснулася носом у металеві прути зачинених воріт. На веретені часу тчеться безперервний шнурочок корів – на пасовище, до дому, на пасовище, до дому… Коров‘ячий часу лік. А я – така мала, що носом клюю дірки у брамі і не визираю навіть вище хвіртки… А світ – такий великий… І я, мала, дивлюся великими такими очима на великий світ… І я, мала, хочу умістити у своїх великий очах великий-великий світ.

У мені живуть тато і мама. Молоді і закохані. Повні життя, творчої енергії і спільних планів. Вони ніколи не говорять про кохання вслух, хіба лиш поглядами і віршами. У моїх батьків класно виходить дружити – обговорювати спільні інтереси, досягати спільних цілей, бути один одному підтримкою.

Ось Тато – зелена кепка і полотняна сумка через плече – йде польовою дорогою до мами. У руках – букетик із польових квітів, кожного виду – по штуці. На носі – товсті окуляри у пластиковій рамі. У очах – захоплення і блиск. За плечима – рюкзак, ноутбук, книги, подорожі, плани, мрії, інтерес до життя…

Ось Мама – світлі і сяючі очі серед м‘яких каштанових хвиль – у дідівській кухоньці, біля бабусиної печі, серед на тріску висохлих духмяних трав. Згусток тепла і любові, свободи і гідності, поезії і музики – во плоті.

У мені живе Дідусь – діловитий такий, міцний і коренастий, як грибочок, у вишиваному галстучку, зі шкіряним чемоданчиком, повним цукерок… Несе мені журнал і свіжі ягоди. Я виглядаю. Йде по веретену польової дороги, став на нитку, яку від пращурів снує коров‘ячий часу лік. Він не скупиться на те, щоб розбалувати мене і дати вилізти собі «на шию». Використовує для цього кожну нагоду. Йде стійко і розмірено, вкореняючись у грунт кожним своїм кроком. «Що треба робити? Що помогати? Я вам і з того світу помогати буду…».

Ось Бабця – стара, як час, і любляча, як Всесвіт. Сама – зморщене яблучко, а очі – молоді, живі, наче те джерело, де черпають воду життя. Сама – наче та яблуня, що тримає нас на своїх вітах, а корені сягають самого ядра землі. «Я б вам серце віддала, так вас люблю!» А на столі – вервичка і Розп’яття у променях згасаючого сонця.

У мені живе малий ще брат. Бузьки принесли його на моє спеціальне замовлення:) Підкинули у помідори. Мама закручувала помідори, і знайшовся брат. Такий шустрий, що ні хвилини у фіксованому стані на місці!.. Кебета варить за двох «бендерів» разом взятих…) «Галю, хочеш заробити? Ти мені 10 казок розкажи, а я тобі 10 копійок дам.» Завжди хотів чимось торгувати… То магазин саморобок відкрив, то очерет сердобольним іноземцям продав. Запікав мені на день народження мишей (з картоплі і сиру…), дарував свіжовиловлених ящірок і жаб. Привів до дому всіх наших дитячих звірів. Мені можна було припудрити мізки, що котика ми взяти не можемо, і я вірила… А він раз – і привів, два – і знову когось приручив:)

У мені живуть райдужний папуга і пухнасті коти. Всі такі добрі-добрі… Наче з раю. Папуга «вільнолітаючий» – ми пошкодували закрити птаха у клітці. Так він і літав по квартирі – сідав татові на окуляри, клював мені сережку, залітав гостям на плече… Темпераментна сіамочка вправляється у альпінізмі по фіранках. Десь там, на свободі, її чекає чорнявий кавалер. Старий мудрий «господар» хазяйновито так вклався мені на коліна, зверху по підручниках, а я поклала на нього ще один – вчуся… Вийшов коцький бургер:) Мала пухнаста грудочка щастя сидить на тарілці (більшій, від неї самої) і гризе курячу лапку, яка проти неї – як лапа птеродактиля. І хто його навчив їсти мясо? Ми ж йому лиш молочко наливали… Та він же маленький… А ну, як зашкодить?..

Я завжди дома, бо у мені живе дім, і він наповнює мене. Я приїхала не з пустими руками. У мені – все пройдене, подолане, прожите і пережите. Все, що знаю і вмію. Що переболіла і пройшла. Насправді все, що я можу забрати, знаходиться у моїй голові, у моєму серцю і у моїх руках. У голові – мислення, знання, уміння, досвід, пам’ять. У серці – любов, рідні, ниточка до Бога. У руках – справи. І хоч мені бракує деяких речей, як би шаблонно це не звучало, «все своє ношу з собою».

У мені живе Господь. Він мешкає в моєму серці. Треба заглянути до Нього, і я – дома.

Я знову гуляю злiтними смугами старого аеропорту. Він підказує, що треба просто рухатися назустріч сонцю. Рухатися назустріч Богу. І куди б я не повертала, візерунком на долонях переплетені пройдені стежки.

***

Я купила тапочки і – горшок за горшком – кімнатні квіти. Притягла з секонду картину (ледве донесла!) – гігантську таку і чудернацьку – всього за 10 євро. Три порцелянові тарілки, тонесенькі – пальці просвічують – по 30 центів. І вазу з синім морським коником – із чужої подорожі до моря. Завела м’якеньку овечку – від безсоння. Знайшла візерунчасту доріжку для йоги. На стелю відправила різдвяну зірку.