Це осінь. Молочний шлях спустився паволокою  на землю і струмочком розтікається серед перезрілих трав – наче хоче небесним молоком Вселенної відживити їх. Земля загорнула собі шию білосніжною шаллю з пухкого туману – щоб не застудити горло у холоди.

Пара ароматного туману скрізь – у гарячому диханні,  у обпікаючій каві, на холодному склі. Жадібно торкаєшся губами паруючої кави і лишаєш на чашці червоні, як горобина, поцілунки.

Осінь – це  час загострення депресій і бажань. Це якась така ностальгія за теплом. Хочеться завести собі під холодний сезон чи то гарячого чоловіка, чи то гарячого кота. А якщо врахувати, що температура тіла середньостатистичного кота на кілька градусів перевищує температуру тіла найгарячішого, розігрітого грипом і гарячкою, чоловіка, одразу розумієш, чому доля знову підкинула тобі кота.

І ти дістаєш зі своєї нарнії запаси червоних светрів і тюбики червоної помади – так, наче колір може зігріти. І ти тягнеш до себе за шкірку гарячого рудого кота… Хоча ні, стоп… Він сам іде. Без додаткових зусиль, прохань чи зволікань. Тицяє у твоє обличчя своїм шорохуватим муркітливим носиком. Дихає на тебе своїм теплим, зігрітим від глибини котячого сердечка, повітрям і лоскоче вусами. Спішить посадити тебе на свої пухнасті коліна і просочити теплом.

Осінь – це останні терпкуваті ягоди, пришпилені до колючих кущів. І твоя тендітна незахищена рука намагається добратися до тих солодко-терпких, мов поцілунки, ягід, крізь колючі кущі. Обережно простягаєш руку поміж колючок глоду чи шипшини – раз за разом дістаєш собі терпкувато-солодких поцілунків осені. Йдеш до дому з повною торбою улову. А тоді ягідний килимок сохне, і запах дому стає у пам’яті трохи схожим на запах осені.

Ти пригублюєш солодкувато-терпкого шипшинового чаю з чашки осені і залишаєш на ній свої гарячі поцілунки. І твої гарячі поцілунки ягідками шипшини зіскакують з губ і плавають у солодкій чашці осені.

Небо підпирає нейрографіка облуплених від літної шкаралупи дерев. Сонце гріло їх теплом свого гарячого тіла, мов квочка, огортаючи м’яким пір’ям хмар. А тепер прийшла пора, дерева дозріли і вилупилися зі своїх яєць, а шкаралупа лежить окремо від них, така казкова (мов яйце-райце) – золотиста, багряна.

Нейрографіка листопадових дерев розкреслює блакитно-сіре небо. Листопадове небо розкішним сіро-голубим тигром стрибає на цей наш одвічний гігантський блакитний м’яч із материковими латками, лапає його грайливими лапками і котить-вертить по безмежному, всіяному зорями полю Всесвіту.

А голі дерева розправили свої крила і здійняли їх до неба – наче хочуть здогнати птахів, що відлетіли у вирій.

Павутника бабиного літа огортає землю коконом – щоб вона заснула і випурхнула у належний час строкатим, повним життя метеликом. Якимось особливим затишком вкривається душа, наче отим прозорим серпанком туману, під яким готується  Диво. Визріває, щоб соковито-стиглим з’явитися на світ.

Схоже у блозі:

Мехенді корицею осені (частина 1)

Понад хмарами

Блакитні крила