Є щось таке сакральне у слові «втеча». Таїнственне і глибинне. Це як подорож до себе. Це як вимкнути радіо чужих голосів, щоб почути голос  своєї душі. Це як загубитися, щоб знайти себе. Це як піти в нікуди, щоб прокласти шлях.

Завжди хотіла поділитися історіями моїх втеч. Ці історії знають, як викликати з печерки моєї душі усмішку навіть тоді, коли вона сховалася в глибині і міцно-міцно спить.

Спочатку я хотіла описати алгоритм моїх втеч. Але потім передумала. А що, якщо я знову надумаю втекти від когось у той же спосіб? А хтось такий: «Ап! Піймав. І нікуди ти від мене не втечеш!» Навіщо ж видавати алгоритм, який  працює відмінно, як добротний швейцарський годинник? Кому цікаво – хай сам розгадує. Ну і таке: а раптом ще якась відчайдушна втікає у такий самий спосіб? А я візьму і спалю їй всю контору?

Тривалий час я і сама не здогадувалася про існування певного алгоритму моїх втеч. Він ховався від мене десь в надрах мого несвідомого, і я навіть думала: «Ну яка ж я недотепа!» А тепер, коли я усвідомила всю його досконалу простоту і непомильність, в мене аж самооцінка піднялася: «Але ж я і розумниця! Таке придумати!»

Досі до кінця не впевнена, це називається «загубилася» чи «втекла»? «Втекла» чи все-таки «загубилася»? Та, зрештою, хіба це має значення? Oops… I did it again… Я знову одна… В чужій країні… В незнайомому місті… Така печалька-печалька… І така свобода!!!

Я б могла видряпувати на древніх монументах: тут втікала Галя. Або ж прапорцями позначати місця на карті, де я губилась. Ну, це якби я ту карту час від часу розгортала;) Просто, зазначу для об’єктивності, зазвичай на такі дрібниці, як карта, часу я не марнувала. Завжди ж знайдуться привітні туземці, які без зайвих слів, на пальцях покажуть, куди йти.

Суть втечі навіть не в тому, щоб полоскотати комусь нерви. Хоча, зізнаюся, траплялося і таке в якості вторинної вигоди. Просто в рідному місті насправді важко піти куди очі дивляться, бо однаково повертаєш на знайомі стежки. А тут в легких кросівках і з легкою сумочкою легко так ступаєш невідомою вулицею в невідомість, торкаючись крайчиками одягу людського потоку. Вітер розхристує куртку і роздмухує волосся, наповнюючи твої вітрила стихією невідомості так, що, здається, зараз піднімешся в повітря і полетиш. Ти пропускаєш крізь себе течію випадкових прохожих, таких як і ти, нетутешніх і теж блукаючих кудись в невідомість. Або ж тутешніх, що розбігаються по своїх щоденних справах, хто дрібними, а хто стрімкими кроками.

Двічі в одну вулицю не увійдеш. І ти блукаєш напівсвідомим поглядом по обрисах людської течії, яка ніколи вже не матиме таких контурів, як зараз, вихоплюючи час від часу з натовпу яскравих персонажів, вмонтовуючи їх у химерну та часто незриму конструкцію пам’яті, а потім знову відпускаєш погляд гойдатися на легкій хвилі хаотично вібруючого натовпу.

Дебют моїх втеч відбувся в ранньому дитинстві. Тоді батьки навчили мене: втікати погано. Втікати дуже-дуже погано. І я на довгий час забула цей п’янкий присмак коктейлю пригоди і свободи. Потім я дещо трансформувала це батьківське послання: втікати від тих, хто тебе любить і хвилюється, погано. В інших випадках можна. А іноді навіть життєво необхідно.

Мій алгоритм втечі  відновився в юності, коли я вперше була за кордоном, а саме в Кельні. Я загубилася біля Кельнського собору, затримавшись на хвильку, щоб сфотографувати незвичну будівлю, краса якої ховалася в тіні видатної пам’ятки. Загубитися всерйоз там в принципі неможливо: всі дороги ведуть до собору. Шпилі собору служать маяками для всіх заблуканих на вулицях мегаполісу корабликів. А проте я була одна. Вперше у чужому місті одна. Тоді я ще не знала, що так губитися я буду не раз, як і не знала значимості цих втеч для моєї душі. Тоді це було вперше. Я йшла вулицею, шукаючи групу, і шалено сміялася. Прочісувала місцевість довкола собору, намагаючись знайти і наздогнати решту. Задихавшись, вибігала на могутні залізні мости, щоб розгледіти, в якому саме закутку набережної причаївся наш автобус. Але ж їх на березі сила-силенна! Легше було, мабуть, знайти там Лореляй, яка споконвіку розчісує над Райном свої золоті коси.

«Чому ти смієшся?», запитав мене прохожий на одному з велетенських мостів, що більше скидався на автомагістраль, ніж на романтичне місце для прогулянок. «Я загубилася» – відповіла я. «Хороший жарт, дівчинко» – і прохожий засміявся у відповідь, не спиняючи кроку, і пройшов крізь мене в мою пам’ять. Насправді він зовсім не був бездушним негідником, що залишив дитину одну в незнайомому місті чужої країни. Вже потім я дізналася, що фраза  «Ich habe mich verloren» означає не «Я загубилася», а «Я загубила себе», тобто свою внутрішню сутність. А те, що я мала на увазі, звучатиме: «Ich habe mich verlaufen.» А, зрештою, може я і сказала йому, сама того не знаючи, правду? Бо ж скільки років відтоді я ще себе шукала…)

Знайшлася я тоді так само просто, як загубилася. Просто вирішила припинити свій забіг і причалити до собору. Всі дороги в Кьольні ведуть до собору. Планувала подивитися трохи на барвисту купку мітингуючих, які боролися вже й не пригадую за чиї права: чи то жінок, чи китайської меншини, якщо до них в принципі пасує таке слово, як «меншина». Зайшла ще раз у притрушений сутінками собор. Потім вирішила йти здаватися в поліцію. Перед тим моя подруга, що повернулася з подорожі по Європі, розповідала, що у приміщенні французької поліції дуже затишно: зручно спати і пригощають гарячим чаєм. А ще я розраховувала, що депортують мене за рахунок Німеччини:)

Проте прочісувала мікрорайон не лиш я. Такий самий марафон навколо собору здійснював директор школи. З ним ми під собором і зустрілися. Здається, своїй знахідці він радів навіть більше, ніж я. Так радів, що навіть дав мені дозвіл на завтра їхати в Бонн до знайомих одній, без супроводу. Щоправда, він думав, це дозволили мої батьки. А батьки думали, що я їду не одна. Всю правду знала лиш «гостьова» мама. Її нерви і не витримали. Так я щасливо поїхала на маленькому комфортабельному авто, у супроводу її старшої дочки:)

Загубитися біля собору – це те саме, що кинути монетку в море. Загубитися, щоб повернутися. До Кельнського собору я поверталася ще двічі. Вперше – на наступний же день, разом зі знайомою, до якої їхала в гості. Вдруге – вже такою дорослою, що не могла дозволити собі розкоші загубитися чи втекти. Біля собору не було вже сріблястого міма, і вуличні художники не малювали на асфальті міфічного коня. Не пам’ятаю, чи то Єдинорога, чи Пегаса. Не було і захисників китайської меншини. Я знову і знову видряпувалася на найвищий з доступних шпиль і Кельнського, і багатьох інших соборів, долаючи щоразу вузенький серпантин сходець, намагаючись не глянути ні разу вниз і лиш на коротко зупиняючись, щоб перевести подих. Збирала ці серпантинні сходинки різних соборів, як трофеї: бо важливо насправді навіть не те, що ти побачиш крихітне місто і зробиш панорамне фото. Важливо, що ти сама ці сходинки пройшла. А ще, розкрию таємницю, щоб бути щасливою. Кажуть, шлях до чубчика собору приносить щастя.

Загубитися біля собору – це те саме, що кинути монетку в море. Загубитися, щоб губитися знову і знову. І кожен раз повертатися, і не стільки до собору, чи до групи переляканих приятелів, скільки до себе, віднаходячи кожного разу ще одну деталь до своєї цільності.

16.02.2017

P.S. Через рік я отримала “Втечу” в якості “спогаду” від Фейсбуку. От висить в мене цей “спогад”, висить… А я собі думаю: “Да лаааадно…. Не буду це репостити. Вже щось із нового завершу – тоді вже!” Але в думках крутиться.

Крутиться от що. Втеча – це ж насправді спосіб передати те, що табуюється сказати словами. Мені що давали мої втечі (крім відчуття пригоди і драйву, звичайно)? Відчуття свободи. Можливість відвоювати собі шматочок тиші і автономність у діях.

Бо що відбувається, коли разом збирається група людей, які більше, ніж випадкові знайомі, але менше, ніж рідні люди? Вони починають безперестанку про щось говорити і постійно домовлятися по дріб’язку. Процеси групової динаміки, якщо мовою психології. Або ж встановлення силового балансу, якщо словами першої улюбленої моєї освіти.

А от уявімо собі, що хтось взяв і сказав: “Діа френдс! Давайте трошки за…мовчимо! Бо голова уже квадратна, не бачу сенсу у цій бесіді і хочу просто мовчки подумати. І ще одне: я не хочу домовлятися, що ми маємо їсти на сніданок, що сьогодні нам робити і куди піти. Бо свято переконана, що кожен сам за себе може вирішити, що йому їсти на сніданок, чим сьогодні зайнятися і куди піти. Я не хочу проштовхувати комусь свою позицію у цьому, і я не хочу нею поступатися, тим більше такому ефемерному утворенню, як ситуативне колективне рішення випадкової групи. Давайте просто залишимо один одного в спокої, і кожен зробить те, що вважає для себе за потрібне. Зовсім не обов’язково робити все дружнім натовпом і шукати компромісне рішення там, де ніякого спільного рішення не потрібно в принципі. Таким рішенням ніхто не буде в результаті задоволений, бо деякі питання стосуються не групи в цілому, а кожного окремо.”

Бо що насправді є компроміс? Усереднена позиція? Рівнодійна різноспрямованих сил у групі? Встановлений силовий баланс? Це доречно для суспільно-політичних процесів, але не для нормальних живих відносин, і не для нормального співжиття. Бо нормальні відносини – це також свобода у діях, повітря для дихання і простір для проявів кожного, а не постіне встановлення силового балансу, і не гамівна сорочка. А нормальне співжиття – в тому числі можливість побути наодинці з собою і робити щось окремо, а не безперервна недоречна взаємодія.

Мені колись тато розповідав казку. Принцеса закохалася у простолюдина. Король був радикально проти, але ніяк переконати дочку не міг. І тоді король наказав прикувати принцесу і її коханого один до одного. Спочатку закохані були безмежно щасливі. Але проходили дні, і вже навіть вигляд іншого почав дратувати. Зрештою вони відчули таку взаємну огиду, що з нетерпінням чекали звільнення, а по тому ніколи вже не хотіли бачити один одного.

***
Я знаю, правильно просто сказати: Хочу помовчати. Хочу подумати. Хочу побути одна. Маю багато роботи, не хочу спілкуватися. Не хочу чути нав’язливих вказівок, що я маю робити. Не хочу шукати компроміс по дріб’язку, тому що відчуваю за собою право у речах, що стосуються тільки мене, зробити по-своєму. Але так сказати мені не завжди просто і тепер. Що вже й говорити про 5-10 років тому. А відтак я зникала. І, наситившись свободи і тиші, поверталася знову. (23.02.18)

Схоже у блозі: 

InDaZoo (ч.1: Горобці на руці)

Троє в човні

Попутник