Світанок 31 грудня. О 4-й ранку (чи правильніше сказати, все ще довгої зимової ночі) мене розбудив божевільний крик і блакитне сяйво від поліцейської машини. Я навіть не стала визирати у вікно, що там таке трапилось… Цей крик – замість тисячі слів… Одразу зрозуміло: у наш далекий від світського престижу район Берліну гучно прийшов Новий рік… Сяк-так задрімала… Через годину свою ранкову пісеньку розпочав кіт!..

Мої нерви, мов незмащені завіси старих дверей, зі скрипом захиталися туди-сюди, туди-сюди….. Зрозуміла, що вже не засну. Про всяк випадок випила валерʼянки. Не заснула. Кота гладити відмовилася. Почала збиратися на роботу, паралельно провадячи з мамою терапевтичну бесіду про мої розхитані нерви і неправильні реакції на життєві проблеми. Дійшли розумних висновків, що мені треба нарощувати товсту шкіру і тримати емоційну дистанцію від наших клієнтів. Кіношним фоном випав пухнастий перший сніг. Погладила пухнастого кота. Пішла у сніги… на роботу:)

На моєму порядку денному – наші параноїдно-шизофренійні клієнти. Власне, лиш вони і потребували зустрічі на Новий рік. Першого застала цілком собі у настрої – витягнула гуляти під сніг. Паралельно повеселила моїми розповідями про Святвечір в Україні, рецептом куті, українською цукеркою і яскравою рожевою косметичкою з великим персиковим бантом, яку купила собі під час прогулянки. Не втрималась.

Другий – ледь не мліє від страху. Я співчуваю, дуже співчуваю… Але цього мого співчуття тут недостатньо. Згадую свої ранкові розхитані нерви і взагалі стан моєї нервової системи, тому зберігаю певну дистанцію. Я не можу піти, але і моя присутність тут не дуже допомагає. Все, що я говорю, наче провалюється в якусь бездонну посудину, а він лиш занурюються все глибше у свій страх.

Мені спадає на думку, чи не легше б йому стало, якби мене тут зараз не було: він не мав би кому скаржитись і не розкручував би свій страх по спіралі. Але він просить залишитися, і я залишаюся. Зрештою він вирішує, що все ж піде у клініку. Ми йдемо поруч мовчки – у мене немає більше сил на якісь слова. Вони однаково не допомагають. Зрештою, якщо він йде мовчки, значить, страх вже відступив. На порозі клініки прощаємось. Клієнт виглядає спокійним і вдячним, торкається мене на прощання.

***

Сніг перейшов у дощ, я змерзла у ноги, і під ногами слизько. Я спускаюся сходами метро, і мені несподівано приходить думка, що якби я зламала зараз ногу, то могла б на кілька місяців взяти тайм-аут від цього всього і отримувала б далі свою зарплату… Іронія в тому, що якраз саме так і поводяться наші клієнти: багато з них тримається за свою хворобу, як за рятувальний круг, як за оптимальну стратегію виживання. Якби вони доклали спрямованих зусиль, щоб одужати, вони б одужали (чи, принаймні, досягли стійкої стабілізації стану) і могли б повернутися у соціум… І тоді їх життя стало б набагато, набагато складнішим… І вони обирають хворобу. І ні, звичайно ламати собі ногу я не буду. Принаймні, спеціально – так точно! Тому потопала своїми життєвими дорогами далі…

***

Дома кіт цілий день облизує ложку від моєї вранішньої валерʼянки… І що він там за цілий день ще знайшов? А мама ніяк не могла зрозуміти, чому кіт цілий день – у такому романтичному настрої… Я відкрила коробку з українськими цукерками. Мені вже нікуди не хочеться йти… Ми планували погуляти Берліном ввечері, подивитися феєрверки. Але зрештою… Наші турецькі сусіди мали б забезпечити нам феєр-шоу прямо під вікнами… Забираюся під ковдру. Кіт лягає на спинку і демонструє вищу ступінь розслаблення. (Вночі б так!) Під вікнами – стукіт і крик. Дві машини загальмували одна поперек іншої – прямо на тротуарі, під нашими вікнами. Новорічне свято в Берліні продовжується… Я лиш переконалася, чи немає потерпілих, і повернулася у своє затишне лігво – вітати з Новим роком.

Під вечір почала чхати… Не на мої смисложиттєві проблеми, якби ж то… Просто змерзла. Я не хочу хворіти – ні ноги ламати не хочу, ні просто грипом… Я просто хочу заснути, прокинутися – і щоб це все закінчилось… Але це поки не надто реалістичне і точно не корисне для мене рішення… Тому на разі я просто хочу витримати.

Пів на дванадцяту вирішила погрітися під гарячим душем. Востаннє я так робила курсі на 1-у, у 18 років… Тобто, якраз 20 років тому. Я хвилювалася через екзамен з історії України, тому вчилася до останнього. А тоді заснула. Прокинулася майже о 12-й і швидко побігла в душ. Вискочила в халаті під бій курантів і вихопила келих шампанського у дідуся із рук…

Із душової кабінки чую, як частішають спалахи феєрверків. Отже, північ наближається… Треба поспішити, бо вибігати голою під феєрверки – це вже якось аж занадто… феєрично.

Встигла. Феєрверки луплять, як ненормальні. Тримаю в руках телефон – записую ці спогади. Без двох північ, а я все пишу. Можливо, це добрий знак? Може, у цьому році буде більше творчості? Хай там як, а мій божевільний 2025 позаду. Ще хвилина.. І почався новий рік!