(Воно вже ніби трохи не актуально, але ВІДМІНІ АВТОБУСНИХ МАРШРУТІВ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ)

Взагалі тема транспорту в нашому місті завжди належала до топових. Але відколи осередок Аль-Каїди наклав свою лапу на чернівецьких перевізників і взяв собі у заручники ціле місто (чи принаймні ту його частину, що її можна віднести до людей з середнім доходом), про маршрутки в Чернівцях не говорив хіба що буддистський монах у абсолютній нірвані.
А я, вже пів години загортаючись у весняно-блакитну курточку і поглядаючи на далеко не весняно-блакитне небо, позиркувала на людей за кермом власного авто з-під лоба як Ленін на буржуазію і згадувала свої дорожно-транспортні історії.

***
Громадським транспортом я добираюся з давніх-давен. І у тисняві розбираюся, і навіть обрати собі більш-менш безпечне місце у ній можу. А проте трапилася зі мною два дотепні випадки.
Їду якось зранку на роботу. Сірість, сирість і пасажири, здається, просочаться крізь пори тролейбуса. Я тримаюся стійко. Броунівським рухом пасажирів мене закинуло до вільного місця. Приземляюся біля якогось дідуся. І тут – знахідка! Тепленький! Він був такий тепленький! «Я ж не заважатиму йому, якщо трохи до нього погріюсь? Та що йому шкода?.. Він же не проти!…» Я нишком притулилася до нього рукою. Навіть не помітив. А, чудово. Я спокійненько собі згорнулася калачиком і заплющила очі. Як добре, що він нічого не помітив. Так у своєму осередку тепла я заспокоїлась і спокійно собі на роботу доїхала. І лише, коли ми вже доїхали до кінцевої, дідусь зиркнув на мене чи то з хитрістю, чи то з посмішкою, і побажав хорошого дня.

А було ще таке. Зимовий ранок. Переповнений тролейбус. Стояти досить важко, люди висять одне в одного на голові. Біля кондуктора є вільний стілець, але його ніхто не займає, він ніби як службовий. Я «вишу» неподалік нього. «Хтось може сісти біля мене. Сідайте сюди» – запрошує кондуктор. Люди не реагують. «Ну, ок. Добре, що нема бажаючих» – розцінивши ситуацію, після другого запрошення я забираюся на кондукторський трон. «Добре, що Ви сіли. А в мене тут тепло – пічка гріє» – тішиться жінка з того, що я гріюся біля неї, наче це я їй послугу зробила. І розказує якісь свої житейські історії. А я просто спокійно слухаю, вставляючи короткі репліки. А потім ми разом мовчимо. Вбираю тепло. Якщо людина хоче теплом поділитися, чого б я відмовлялася?

***
Всі пасажири у маршрутках поділяються на 3 типи: ті, хто гроші передає по-людськи, на кшталт «передайте, будь ласка, за…», пасажири типу «тук-тук» і ті, хто гроші в принципі по-можливості не передає (сама з такими близько знайома, тому від критики утримаюся). Мені не заважає, я передаю. Але от з пасажирами типу «тук-тук» у мене світоглядні протиріччя. Так і хочеться відповісти з ліктя, і тільки вроджена чуйність та адміністративний кодекс стримують цей душевний порив. Мені треба, можливо, ходити з табличкою «зайнято»? Чи щось на кшталт «експонати руками не займати»? Або, як у шпигунському фільмі: включаєш якусь штуку, і навколо тебе – електричний струм. «Не підповзай – уб’є!» Я ніколи, ніколи не їду у навушниках (як же я буду тоді функції кондуктора виконувати?). І я не настільки глухувата. Зрештою, у 99% випадків я бачу руку з гривнями, що виглядає у мене через плече.

Ну невже, невже не можна сказати словами? Я б ще розуміла, якби стукали з якоюсь особливою бережністю та ніжністю. А ні… Ті, хто торкаються обережно, в маршрутках руками в принципі не зачіпають. Можна, будь ласка, торкатись до мене так, ніби я не дерев’яна? Ну от невже не можна пройти до виходу, не торкнувши мене за плече? Перший пішов… Другий пішов… Третій… Я збираю весь свій гуманізм в кулак і просто виставляю лікті за спину. Я так сильно схожа за перила? Чи я така надійна опора, що серйозно втримаю при повороті? Життя вже навіть навчило мене давати необережним супутникам здачу, що їх, до речі, до безмежності дивує: ну хто ж таке бачив, щоб перила і бились?
Вся моя психологічна освіта і прочитані книги на тему особистих меж не дають мені досі знайти той магічний спосіб, який дав би оточуючим пасажирам знати: «руками не займати». Одного разу я таки не витримала: на один дуже нав’язливий і зовсім не делікатний «тук-тук» я дуже, дуже спокійно попросила: «Не стукайте. Будь ласка.» Це була перемога! Дала таки плоди моя психологічна освіта! Тепер кожного дня, добираючись маршруткою на роботу і з роботи, кожному третьому пасажиру я буду раз за разом спокійно повторювати: «Не стукайте. Будь ласка». Проте мій тріумф тривав недовго. Вже за пів хвилини я відчула на своєму плечі обережний (так ніби стукають до шефа, а не до старого приятеля) «тут-тук».

***
Раптом, ні звідти ні звідси (не по-своєму маршруту це точно), як парус надії розсікаючи хвилі людського обурення, випливає тролейбус. Хвиля радості і мобілізація народних сил: зараз треба прорватися! «Технесправний»… Знову відчай. Звідкись збоку, як Гриць з конопель, вискакує досить-таки не по-тролейбусному вдягнений молодий чоловік і починає знімати тролейбус на камеру. Прошу лиш не звинувачувати мене в снобізмі. Просто, за весь мій багаторічний стаж користування чернівецьким громадським транспортом я практично ніколи не зустрічала в тролейбусах (в маршрутках, зрештою, також не часто) на глянц наряджених чоловіків старше студентського і молодше пенсійного віку, якщо тільки не деяких колег з університету. Жінок у норкових шубках і з айфонами – це будь ласка! Студентів зі статусними атрибутами директорів компаній – куди не плюнь, взагалі не рідкість. А от чоловіків працездатного віку якийсь мір перекосив. Вони, певне, понад землею переміщаються, не інакше! Так от: цілком працездатного віку, на глянц наряджений і починає знімати! «Сенсееейшн-сенсееейшн! На Соборній з’явився тролейбус!» – хочеться додати мені тексту у його репортаж. І тут трапляється диво. Чудесне зцілення, я б навіть сказала. Технесправний тролейбус знімає табличку «технесправний» (а з нею – і свою технесправну недоторканість) і відчиняє двері. Здається, я збагнула: табличку він причепив для наростання емоційного екстазу: люди лиш нааалаштувалися – а тут облооом…. Емоції зверху – вниз. І ось він, лицар на вусатому-полосатому коні, урочисто відчиняє двері! Синусоїда емоційної напруги натовпу стрімко підстрибує вгору вище свого попереднього максимального значення, і натовп в екстазі штурмує тролейбус – наступного ж може і не бути… Було колись таке шоу з ефектними освідченнями у коханні – хлопець мав спочатку як слід образити свою дівчину, переконати її, що їм треба розійтися, в нього інша, чи щось таке, а ближче до кінця свистопляски з феєрверком і флешмобом всучити кільце. І ніби як не відмовишся в цьому всьому естрадно-цирковому контексті… Тим більше, цього ж і чекала… Я одна, чи що, не розумію, в якому тут місці мають звучати аплодисменти? В мене одної хіба захват не зашкалює? Хіба лиш в мене відчуття, що тут щось не так?

***
У наступні дні «терористичного страйку» перевізників я знаходилася в досить амбівалентному настрої. З одного боку, мені, як і, здається, багатьом чернівчанам хотілося, щоб договори з перевізниками не підписали. Хоча з іншого боку очевидно, що комфортності пересування і швидкості процесам у місті це не додасть. А мені що робити? Я вже напропускала фітнесу і танців на купу грошей і сантиметрів на талії (Хто мені збитки буде компенсувати?). Я вже мовчу про втрачений час і ґудзики. І те, що кожна поїздка на роботу і з роботи перетворюється на пригодницьку подорож… До власного автомобіля мені ще лишилося якихось десять свинок набити, а добиратися вже завтра треба.

У Фейсбуці з’явилося опитування «Як Ви пересуваєтеся Чернівцями у ці дні?». І мене осяяла ідея! Велосипед! Як я раніше не подумала! Ось до чого вони ведуть! Це все – зовсім не зневага до своїх клієнтів, і в жодному разі не шантаж. Це просто акція на підтримку довкілля! Я ж колись купила розкішний зелений велосипед з корзинкою! Так і стоїть декорацією в холі і тренажером для грації всієї сім’ї. А тепер, завдяки перевізникам, отримала свій другий шанс моя мрія!