Юна Меделін змирилася зі своєю долею і черпає знання про світ з усе нових і нових книг, надісланих прямісінько з видавництва у стерильно чистих, білих палітурках. А проте на першій сторінці кожної нової книги дівчина, мов справді вірячи, що коли-небудь її книгу триматиме в руках інша людина, пише: «Власність Меделін Віттіер». І, мов справді сподіваючись вибратись коли-небудь зі своєї вежі, додає: «Винагорода за знахідку: 1. Пікнік зі мною у полі між маками, лілеями та стократками, повними пилку, під ясним блакитним літнім небом. 2. Чаювання зі мною на маяці посеред Атлантичного океану під час шторму. 3. Плавання зі мною на острові Молокіні в пошуках національної риби Гаваїв.» 

Проте одного дня життя Медді змінилося безповоротно. Це був день, коли у сусідньому домі з’явилися нові люди. Ну, власне, сусіди як сусіди. Чоловік, дружина, діти. Але був серед один особливий сусід. Звали його Олівер. Він навчався в старших класах. Постійно ходив у чорному. Увесь вільний час витворяв якійсь акробатичні трюки, видряпуючись, мов Спайдермен – просто по стінах, на дах власного будинку. Що Оллі робив там, на горі, Медді зі свого спостережного пункту з’ясувати не могла.
Тут слід додати, що і Оллі звернув увагу на загадкову сусідку, яка ніколи не покидає власного дому. Спроба вторгнення до сусідського дому з «пирогом миру» була безкомпромісно обірвана мамою Меделін, яка власне й виховувала хвору дівчину. Проте юнак відзначився настирністю та винахідливістю, і невдовзі ноутбук Медді втратив своє винятково навчальне призначення.
Треба сказати, що мама Медді проявляла неабияку далекоглядність, відмовляючись брати пиріг. Листування було само собою всього лиш квіточками. Поспілкувавшись трохи, молоді люди захотіли зустрітися. У пригоді їм стала добродушна медсестра Карла, яка й сама мала юну доньку і добре розуміла Медді. І хоча Оліверу та Меделін було строго-настрого наказано триматися у різних кутках кімнати, вже на першому побаченні Медді з’ясувала, що «самозаймання – це цілком реальна річ.»
«Якщо всі клітини в нашому тілі могли б змінюватися, ми були б безсмертні. Але деякі з наших клітин, наприклад клітини мозку, не відновлюються. Вони старішають і роблять старішими нас. Через два тижні моя шкіра не пам’ятатиме нічого про руку Оллі на моїй руці, але мій мозок пам’ятатиме. Ми можемо мати безсмертя або пам’ять про дотик. Але ми не можемо мати й те, й інше.»
Проте мама Медді була не ликом шита. Змін, що трапилися із дочкою, не помітити вона не могла. Тим більше, що з усіх літер, граючи на вечір в «Ерудита», Медді зуміла скласти лиш слова «вулеця», «свабода» і «сикрети». А коли дівчина вирвалася на двір, намагаючись захистити друга від п’яного батька, ситуація стала очевидною.
Після цього випадку життя Медді знову змінилося. Мама звільнила добродушну Карлу і найняла медсестру-мегеру, яка не підпускала закоханих одне до одного ні на крок. І дівчина зважилася на втечу. Написавши мамі прощального листа, вона переконує Оллі, що вживає експериментальні ліки, і купує квитки на Гаваї – плавати на острові Молокіні в пошуках національної риби.
«Я бачу сон, ніби я втекла з дому з хлопцем, якого кохаю. Я бачу сон, ніби я побачила океан, і він був безмежний, і я не могла осягнути, де він кінчається. Я бачу сон, ніби я заснула в гамірній кімнаті з хлопцем, який мене кохає. Я бачу сон, ніби я втекла з дому з хлопцем, якого кохаю. Я бачу сон, ніби я побачила океан, і він був безмежний, і я не могла осягнути, де він кінчається. Я бачу сон, ніби я заснула в гамірній кімнаті з хлопцем, який мене кохає…» – виводить Медді у своєму щоденнику спіраль п’янкої ейфорії. Безмежну і нескінченну, мов океан.
Що трапилось далі? Читайте книгу:) Перш за все роман, звичайно, для підлітків, але і дорослому читачеві подарує посмішку та нотку романтики. Книга читається легко і швидко, авторка пише невимушено і з оригінальними знахідками. Дотепною є і структура книги – розділи перемішані зі сторінками блокнотика Медді, перепискою між закоханими, а також самобутніми ілюстраціями, виконаними чоловіком авторки – Девідом Юном.
Для мене у книзі було цікавим, що авторка, схоже, так само, як і я (не)знає фізику, а проте захоплюється теорією хаосу і мріє про космос. Так сильно мріє, що її юна героїня ліпить з глини маленьких космонавтиків:) Так само, як і я, марить океаном. Океаном безмежним і нескінченним, мов космос. А ще кольорові стіни:) Забігаючи наперед: згодом кімната Медді стане різнокольоровою:) А в мене така давно:))) Цікаво, а у Ніколи Юн у кімнатах також були різнокольорові стіни, коли вона це писала?) Так само, як і я, виросла у книжковому світі. Так само, як і я, любить «Маленького принца», і, може трошки більше від мене – «Квіти для Елджернона». І думка, що десь на світі живе жінка, так схожа на мене, змушує мене усміхатися і бентежитися водночас. А ми з нею у всьому такі схожі? Чи можна все ж знайти 10 відмінностей? А я ще дуже люблю метеликів! Але ж тут, у космосі Медді, вони також є:) Вони несуть її на своїх крильцях в безмежність. Далеку, ширококрилу безмежність!
«Я продовжую спроби точно визначити ту мить, коли все змінилося. Якої саме миті моє життя пішло цим шляхом… І яку єдину мить я могла б обрати, якби могла змінити її? І чи отримала б я бажаний результат? І чи залишилася б я Медді?..» Я не так сильно вірю в теорію хаосу, коли йдеться про життя людини. Я вірю трошки в долю, а трошки – у вибір. Я питала себе: у чому – доля, а в чому – я вибираю? Де закінчується мій вибір, і в силу вступають закони долі? А в який момент я можу робити вибір, щоб змінити свою долю? Я можу змінити свою долю? Мій вибір – це частина долі? Чи доля – це наслідок вибору? Чи, як це часто буває в подібних так званих дихотоміях, і те, і інше?
P.S. Я тут подумала ще… А я хочу і безсмертя, і пам’ять про дотик! І те, і інше!

29.06.18

Схоже: А я б написала безкраїсть!

Вселенна з крильцями метелика

Пошепки