Відколи я «дорвалася» до танцювальної школи, де мої «ексклюзивні» здібності – не перешкода, я трошки ввійшла в ажіотаж. Наче дитина, яка стала перед великим столом, накритим різними солодощами! Хочу набрати собі з цього чудесного шведського столу побільше різного, хочу спробувати і це, і це, і це… Бо чому одразу зупинятися на чомусь одному? Походила на стандарт – тепер хочу підучитися диско. Засвоїла ази диско? Цікаво підтягнути до якогось рівня латину. Займатися латиною приємно, але є ще свінг… Мені подобається пробувати різні танці. Але є такий один… Це просто «одна любов» з перших ноток щемливої мелодії… І хай я тут буду не надто оригінальною… Але для мене це – вальс. Я не люблю жоден танець так сильно, як вальс.

От зал завмирає в очікуванні, із серця кімнати – пелюстка за пелюсткою – розкривається бутон мелодії, невагомо-духмяні нотки випрямлюють свої шовковисті спинки, випинають оксамитові груди, беруться за руки і сплітаються у трояндовий цвіт.

А я, така невагомо-прозора, наче піна морська, наче музика вальсу, наче пара над полем, мов ефір, немов дим… Заплющую очі, наче кішка, вловлюю кінчиками фібр ритм партнера, розчиняюся в ритмі вальсу, хитаюся на легкій хвилі танцю, потойбічно-прозорою посмішкою збираю трояндові нотки на губи, злизую солодкі нотки на губах… «Ти закриваєш очі, коли танцюєш вальс?…» «А, так…»

Я люблю танцювати вальс із заплющеними очима. Наче вальс – це поцілунок… Або ж поцілунок – це вальс;) Жоден партнер досі не жалівся на таку мою любов. Це одна з переваг бальних танців: партнерка може розслабитися, бо партнер веде. Не напоротися на іншу танцюючу пару – почесний обовʼязок партнера. Але так я танцюю вальс не завжди. Передумовами до мого улюбленого «сорту» вальсу є, по-перше, мінімальне знання фігур: якщо я не «вивчила урок», то і очі не заплющу. Ну і, по-друге, вміння партнера «тримати курс». Якщо мене не покидає відчуття, що от-от ми налетимо на іншу пару і скрутимо собі шиї, я всіма моїми фібрами ловитиму сигнали залу, корегуватиму курс, але очі точно не заплющу. Кайф-кайфом, але я не самогубця – життя мені ще дороге!

Взагалі я думала, що нарешті вже добре вмію танцювати вальс, тому відтепер зможу просто заплющувати очі і отримувати задоволення від танцю. І – о, карма – як тільки я так вирішила, ми на кожному занятті почали вчити якусь нову фігуру! Я знову плуталася у своїх лапках, наче я – сороканіжка якась або у крайньому випадку пʼяний павучок… Партнери раз за разом пояснювали мені всі ті химерні фігури… А я – вся така відмінниця у бантах – де вже тут заплющиш очі: «Повторіть, будь ласка, ще…» Можна, ми ще хоч щось потанцюємо, окрім вальсу?… Я не можу більше вальс!!! Мені вже в голові бряжчить той вальс, один-однісінький вальс!!!…)))

Зміна напрямку обертання у вальсі мені не йшла ну ніяк! Бо я ж засвоїла: обертаємося за годинниковою стрілкою! Крок лівою – назад, крок вправою – вперед! І тут раптом якийсь «бармалей» взяв і переплутав мені усі кроки! Лівою – вперед, правою – назад! От просто комірець-навиворіт: все шкереберть! Те ж саме – з фокстротом! Лівий поворот – просто ніяк!

Прийшла на танцювальну вечірку в школу. Запрошує пан до танцю. Приємний такий, спокійний, любʼязний, ввічливий пан. Танцюємо, потроху знайомимося, і от він пробує зробити цей самий «лівий» поворот. А я наліво повернутися не можу, мій внутрішній танцювальний компас у ліву сторону не обертається! Партнер це швидко помітив і спростив крок. А на мене така образа і розчарування найшли: «Ти зовсім у мене не віриш?.. Може б мені все вдалося, якби ми спробували ще?…»

А згодом, через якийсь час, приходжу у нову танцювальну групу, підходжу до реєстрації – а там вже стоїть от цей самий пан. У мене радість така – здіймаюча кришечку – від вуха до вуха: «Привіііііт»! І він усміхається – теж мене одразу впізнав. От і шанс спробувати ще раз, і ще раз, і ще… До переможного кінця! Лівий поворот мені з часом таки вдався. А пан оцей – завжди уважний і делікатний – був аж до завершення курсу одним із моїх улюблених партнерів.

А був інший «улюблений»… Познайомилася з ним у найперший день мого найпершого курсу просто у дверях. Я не зуміла розшукати ручку і тому не могла зайти. Зробила променаду навколо школи: інших дверей нема. Повертаюся до дверей «без ручки», а за мною пан піднімається. Наче лицар, одним стрімким рухом знаходить ручку, героїчно відчиняє двері і пускає мене у клас! Високий, стрункий і з якоюсь такою особливою грацією у рухах… Я подумала тоді, що він – учитель танців. Як виявилося, ні: він теж прийшов «перший раз у перший клас». Але до танців справді був здібний, швидко схоплював і вже через лічені заняття дуже добре танцював…

Продовження: Король балів і сердець (ч.2)

Схоже: Мистецтво, яке мене підкорило