Іноді я подобаюся їм більше, ніж вони мені! Хоча, насправді, у мене просто було мало позитивного досвіду з ними, я їх не розуміла і не знала, як з ними поводитися…) Якби не це фото, можна було б подумати, що я зараз пишу про чоловіків;) Але ні, фото підказує правильно: це про собак!

Взагалі по природі я – людина-кішка. Цих ніжних пухнастиків я люблю з дитинства і розумію з пів слова! Іще б не розуміти: коли моя мама писала свою кандидатську з філології, я, не ходячи ще навіть до школи, «писала» свою – про котів:) А от отримати собі одного не могла: мої батьки завжди вміли дуже розумно і переконливо все пояснювати. І я розуміла: котика завести ми не можемо… Аж поки не підріс мій брат. На нього розумні аргументи і переконливі розмови чомусь не діяли:) І так наш дім відкрив двері для тварин=)

Але псів у нас все-таки ніколи не було. Я не розуміла собак настільки, що, коли вівчарка моєї «гостьової» господині бігала навколо мене, скавчала і показувала на двері, я подумала, наче тваринка помирає… А собака всього-лиш хотіла надвір…) Правда, після цієї прогулянки ми подружилися, а господиня навіть не сварила мене сильно за пластикову чашку, яку я розплавила на електроплиті=)

А було ще (я про це колись писала), як я гладила самого пітбультерʼєра! Взагалі я до такого пса на гарматний постріл не підійду… Але річ у тім, що він сам до мене підійшов… Ліг біля моїх ніг, тицьнувся носом у коліно і приріс намертво! Так з місця і не зрушив, поки я його не погладила=)

Іноді я думаю, що, крім кота, непогано було б завести ще й отакого великого пса. Ну, мабуть, все-таки не пітбуля…) А спокійного, лагідного і теплого – такого, яких заводять, щоб «няньчили» дітей! Щоб він няньчив мене, щоб можна було пірнути у теплу шерсть та погрітися:) Ну і щоб він охороняв нас із котом;)

Ми б жили у кімнаті на останньому поверсі – прямо під черепицею дому, з вікном на стелі, крізь яке видно зорі (я би взагалі хотіла собі такий дім). Я побудувала б свій маленький ідилічний світ. Я б розвела орхідеї, бромелії та інші невмирущі тропічні квіти… Розклала б книги і фарби, і мамине піаніно, і весь мій дивовижний чудернацький крам… Ми виходили б на поле і сиділи б серед трав. Я б, може, навчилася таки їздити на велику, склала б у корзинку квіти, фрукти, книги і кота, привʼязала б до кошика розкішного повітряного змія і кілька барвистих кульок… А поруч біг би великий і добрий пухнастий монстр…

(Якби це було дома, на мене дивилися б, як на божевільну, і показували б пальцем. Я би подумки відповідала: «Дякую, що дивитися на мене, як на божевільну… Ваша думка багато значить для мене… Саме нею і керуюся, коли проживаю своє життя…» Але зараз я не дома, тому можна уявити, що люди посміхалися б мені і бажали хорошого дня…)

Ми б отак віддалялися, віддалялися польовою дорогою, аж поки повітряний змій і кульки не подолали б силу земного тяжіння… Ми б перетнули лінію горизонту, наче червону стрічку, і опинилися б по той бік обрію… А із землі ми б сяяли трьома малесенькими цяточками на зоряному небі, які просочуються крізь польовий туман.

Почитати мої історії з вівчаркою та чашкою можна за посиланнями:

Чашечка кави

Лайка

ДЯКУЮ, що залишаєтесь зі мною!

З повагою – авторка

Галина Івасюк