(Окрім самого кінця світу)

І, як би не було важко, це обовʼязково пройде.

І, як би не було тужливо-тривожно, треба далі йти.

Хай навіть зупинившись на хвильку – щоб перевести подих, відвести погляд і записати ці рядки.

Ніщо не закінчилось, поки життя не закінчилось.

Ніщо не втрачено, поки життя не втрачено.

І поки стелиться життєва дорога, вихід прийде!

Зайде сонце, зійде сонце, і буде новий день.

Одні двері закрилися – відкрилися інші. Закрилися, відкрилися, закрилися, відкрилися… І птаха, кружляючи між хмарами, бачить, як ти переміщаєшся хитросплетіннями свого лабіринту, наче маленька фігурка із крупних пікселів, долаючи новий рівень своєї персональної гри.

***

Я неквапливо допила свою вівсяну каву з присмаком відчаю і смутку (ретельно розколочуючи зерна розчарування), подала на прощання руку і пішла. Мені хотілося йти, йти і йти – все далі і далі, і щоб дорога до електрички ніколи не завершувалася. Вуличний музикант грав ностальгійно-романтичну мелодію, а я всіма своїми фібрами посилала йому нотки солідарності та підтримки… Дійшла таки до вокзалу, сіла у вагон… Мені нікуди втікати із цього лабіринту… Мені нікуди втікати зі свого життя… Я не можу просто безцільно вештатися вулицями до ночі, виміщуючи у кроки закипаючі думки і гарячі хвилі відчаю. Але от якби можна було не сідати у поїзд, а просто безкінечно далі йти!..

***

«Ніщо не є кінцем світу (окрім самого кінця світу)» – я записала це речення у щоденник після темної ночі гіркого відчаю. Як філософський підсумок з присмаком ностальгії і набутої черговими провалами мудрості. «Набитої» черговими провалами мудрості…) Після довгого важкого думання на теми «ну що ж я роблю не так!…» і «не знаю, що робити далі… це повний тупик!» Після розгубленості («щойно ж все так добре складалося…»), заперечення («вони ще трохи подумають і передумають…»), гніву («вони не знають, що я можу!», «вони навіть не дали мені шанс!»), торгу («от якби мені дали спробувати…»), «пережовування» деталей розмови, хвилі відчаю («не уявляю, що робити далі!..») і сумного прийняття – треба просто далі йти.

Одні двері закрилися? Відкриються інші. Закрилися ще й ці? Будуть наступні. Кожні двері – урок. У правильний час відкриються правильні двері. Але до них треба дійти. Треба просто не зупинятися. Не опускати рук. Вчитися на пройденому. Не боятися пробувати. Робити маленькі посильні кроки. Просто далі йти.

Я люблю це місце у Біблії, коли Петро йде до Господа по хвилях. Долаючи вірою і довірою закони природи. Я намагаюся наслідувати Петра… От лиш де взяти віру? Щоб не засумніватися, не похитнутися, не потонути, коли шлях пролягає по хвилях!.. Коли дна нема, довкола – буря, а замість певності – лиш надія, що Господь все робить до кращого. Віра, що Господь веде.

Я люблю оцього персонажа – малюка Дамбо. Слоника, що навчився літати на своїх вушках:) Всупереч всьому досі відомому і можливому. Слідуючи за чарівною пірʼїнкою мрії. Зберігаючи у серці віру і любов. От і я, наче слоник Дамбо, намагаюся летіти на своїх вухах:)

Ніщо не є кінцем світу, поки жива віра, щоб піднятися. Поки у розумі живе сенс, а серце зігріває любов.

Схоже у блозі:

Чорний шоколад

Повернення легкості

З мене вистачить (і мене вистачить)