Трапилася ця пригода одного манно-туманного дня, у Будапешті. Шорт інтродакшн: це була групова різдвяна подорож, а коли я мандрувала з групами, завжди виходило щось із чимось. Спойлер: по можливості люблю подорожувати або з дуже близькими людьми, або одна.

Така вже я  вдалася від виробника – йти в ногу з колективом і робити те, що роблять всі, без внутрішнього конфлікту мені не вдається. А іноді із конфліктом теж ні. Комусь це подобається, хтось терпить, а в когось – когнітивний дисонанс. У будь-якому випадку, хто і як би на мене не реагував, поверненню, обміну чи ремонту воно не підлягає.

Якщо я не роблю людині чогось поганого, то в іншому  – кому яке пухнасте діло, що я собі вирішила і чим займаюся?

А от ні! Бо у інтегрованих групах людей всім є до тебе якесь діло! Людей хвилює, що ти робиш, як думаєш і куди прямуєш у своєму власному житті.

*

В дитинстві реакція якихось абстрактних груп на мою поведінку мене не особливо хвилювала. Просто була собі така, як є, без рефлексії, як я відображаюся. (До слова, ну дуже правильний підхід. Намагаюся до нього повертатися:) Проблемою для мене ця специфіка стала у міру дорослішання – коли я почала бувати у нових групах, де мене таку, як є, ніхто не знав. 

Оскільки жила і вчилася я дома, найкращою нагодою вчитися бути з людьми для мене стали подорожі. Спілкуватися я завжди любила, але групи людей по-старому залишалися надто шумними і дратуюче директивними для мене. Тому, уроки соціалізації я чергувала зі зникненнями – приходила у внутрішній баланс, робила те, що вважала за потрібне, і поверталася у колектив. В принципі, це я так розмірковую зараз. Тоді я просто зникала. Сміялася і зникала. Люди дратувалися і намагалися розбудити мою совість. А я знизувала плечима (я хіба комусь щось погане зробила?), зникаючи знов і знов.

*

На момент тої подорожі я вже добре знала, як сильно людей дратують мої зникнення. Зі мною була купа моїх друзів і взагалі просто – хороших людей. Тому я з усіх сил намагалася бути хорошою для них.

Так намагалася (зціпивши зуби просто) бути хорошою!!! Ходила овечкою за групою і люб’язно так з усіма спілкувалася. Як група хоче, так і я хочу… Як група не хоче, так і я не хочу… Не відставала від колективу ні на крок! І коли усі дружно заявили, що спізнилися на автобус якраз через мене, я знов-таки стиснула зуби і попросила пробачення.

*

Подорож добігала свого завершення, ми були вже на пів дорозі до України. Зупинилися у Будапешті. Я безмовною тінню слідувала за групою, ніде не зволікаючи і не звертаючи вбік. Я була такою хорошою, таким зразковим членом колективу, що мене, як окремої людини, вже не існувало. Але я б не сказала, що цей мій «подвиг» хтось особливо оцінив – здавалося, така поведінка для інших була в порядку речей.

А було воно якраз після Нового року. Будапешт огорнули такі туманні манні дні. Ми піднялися на якусь оглядову площадку – старовинне місто плавало у манні, наче малюночок на дні дитячої тарілки – треба з’їсти манку до дна, щоб знайти.

Ми переміщалися по бортику цієї вікової миски, дружно, наче одна велика ложка, розсікаючи манну, облизуючи посудину, добираючись  запаленими очима камер до денця століть. Відтак треба було повертатись назад – у манну вниз.

Я поплелася за групою. Йти було важко – дощі розмочили пагорб, ноги грузли у болоті і сильно ковзали. На якомусь витку серпантину я спіткнулася і впала у болото. Група стрімко віддалялася від мене. Знаючи на практиці, що у таких колективах одну людину ніхто чекати чи шукати не буде, поки до автобуса не дійдуть, я спробувала швидко піднятися і наздогнати групу. Але тут же спіткнулася ще раз. Руки, ноги, речі були повністю покриті слизьким шаром болота.

Я провела найповільніших членів групи поглядом – розуміла, що мені вже їх не здогнати. Хвиля розчарування накрила мене: я ж так старалася бути з групою! Я ж навіть жодного разу не показала характер і не відколола фокус! Але старайся – не старайся… Люди, коли вони збираються в групи, такі однакові… Видно, не дано мені бути з колективом, не моє… Вирішила потихеньку піднятися і далі йти сама.

Поволі вибравшись із в’язкої пастки, я дісталась лавочки і почала відчищати своє пір’ячко. В міру того, як я відкопувала себе з-під шару болота, до мене поверталася внутрішня рівновага. Ну що ж… Руки-ноги цілі, нічого не болить і навіть всерйоз не вдарилась… Це вже добре. А взагалі… Може, воно і до кращого… Я і так забагато швендяю за групою у цю подорож. Навіть пригодами насолодитися не встигла… Ех, а були колись часи… Навіть свободи як слід не ковтнула… Ходжу тут, як козеня на прив’язі… Може, це падіння – найцікавіша історія за всю мою подорож… Воно ж подарувало мені свободу!  Я старалася бути з групою, але не вийшло, то не вийшло… Тепер я – вільна. Це свобода!

Туманну манну на обрії моєї персональної землі обітованої розганяв прапорець свободи, а в далеку далечінь манливим миготінням вели вогники пригоди. Чи то були різдвяні вогні? Це ж стільки пригод зі мною може трапитись без групи! І чому я раніше не спіткнулася? Чого я з ними швендяла? Стільки часу втратила… Пригоди чекають на мене… Нехай вже трапляться дива! 

Обережними кроками, ні за ким не поспішаючи, я покружляла стежинкою вниз. Ейфорія несподівано роздобутої свободи виривалася назовні – я безперервно усміхалася туристам, які невпинними потоками розтікалися  по манні туманній хто вгору, а хто вниз – мов крупинки чорничного варення. Ну а чорнички? Усміхалися мені:)

Хтось сфотографував мене, а комусь допомогла я, ми бажали один одному щасливого нового року і пірнали кожен у свій чорничний потік. Без жодного подальшого ДТП я преспокійно зійшла з пагорбу і зупинилася перепочити перед пригодами. У дівчат на сусідній лавочці були такі апетитні бутерброди з ковбаскою… Як же їсти хочеться… Чи то вловивши мій жадібний погляд, чи то телепатично прочитавши мої думки, сусідки віддали мені свої бутерброди. О, це була їжа богів… Таких я ніде ще не пробувала… Де б ви зараз не були, я вас пам’ятаю… Спасибі, добрі люди😊

Я вирушила далі, не знаючи, в якому напрямку і куди, просто йшла. «Вам карта не потрібна?» – спитали мене випадково зустрічні хлопці. «Давайте! Я все-рівно не вмію нею користуватися, але так мені буде спокійніше» – засміялася їм у відповідь і прийняла цей неочікуваний дар. Бутерброди, карта… Дива розпочались!

Насправді, певний план у мене все ж був. В якому би напрямку я не пішла і що б не робила у ці короткі години мого звільнення, того дня я була трохи під закляттям Попелюшки – біля свого автобуса мала бути в певному місці і в певний час. Родзинка ситуації полягала в тому, що я не знала, де зупинився наш автобус.

Тобто як не знала? Звичайно, нам сказали вулицю. Але я повністю забула її назву. По карті згадати теж не вдалось. Тобто, мій план полягав у тому, щоб вільною птахою насититись туманної манни, а тоді піти у довільному напрямку і потрапити саме туди, де зупинився наш автобус, і то вчасно прийти. Чесно – той іще квест!

Я намагалась згадати принаймні дорогу, якою ми йшли… Ось наче тут ми повертали? Чи все-таки ні? На місто спадали різдвяні вогні.

Я відчула запах смаленого. Тобто, моїх смалених нервів, коли мене будуть відчитувати, що вся група чекала на мене одну і автобус не поїхав лиш через мене. Треба дуже оперативно щось придумувати… Я почала наводити контакти з місцевою поліцією. «Вулиці не пригадуєте? Зупинка автобусна, розташована біля якогось театру?… Важко сказати, де це може бути… З Новим роком Вас!»

В смислі, «З Новим роком»? Вас що взагалі не гребе, що Будапештом розгулює якась безіменна божевільна, яка шукає безіменну автобусну зупинку біля безіменного театру? А що, якщо я звідси не виїду і залишуся в Угорщині? Подаруєте мені політичний притулок на Різдво? Треба ж бути такими безвідповідальними… (І не треба тут зараз коментити, хто з нас безвідповідальний… Чиє авторство, того і правда😊 Хто хоче бути правим, хай складає свої історії…)

Але повернемося до того, що у автобусі я мала бути за графіком. Ніч, Будапешт і різдвяні вогні, що геть начисто розвіяли манну. Безвідповідальні поліцейські у святковому  настрої і зграйки туристів, що йдуть, хто куди. Куди, ну куди мені йти? Хто може знати все на світі? (Принаймні, у рамках одного вікового міста…) Таксі! Точно! І чому вони раніше не спали мені на думку?! Мабуть космос хотів, щоб у моєму житті була ця історія😊

Звичайно, на жодне таксі у місті, де є великий мол H&M, коштів у мене вже не залишилось. Але що цінніше, ніж гроші? Знаю, знаю, всі правильні відповіді знаю… Але у даному випадку запропоную свою: це харизма, смекалка та інформація!

«Доброго вечора, дорогі сеньйори! Йор хелп із нііід… Розшукую місце таке… В Будапешті… Біля споруди, схожої на театр, стоїть багато автобусів… Отуди мені йти? Дякую, сенкі вері мач, граціас, любі сеньйори… Із Новим роком!!! З новим щастям!» Прийнявши коректування курсу від знавців місцевих морів, я розправила свої вітрила за попутним вітром і поплила вже у правильному напрямку.

Біля автобуса я була одною з перших. Ще й начекатися добряче встигла, зрозуміла навіть частково тих нещасних, що досі чекали мене. Невдовзі я дізналася історію мого зникнення очима нашої групи. Як виявилося, пропажу помітили досить вчасно – як лиш спустилися, біля підніжжя гори. І керівник групи навіть зробив ще один альпіністський променад – думав мене віднайти. Але згуби (тобто мене) на місці не виявилося:) Тоді вони вирішили, що я маю великий досвід подорожей і мови знаю, отже, знайдуся. І після цього вони вже пішли. (Дякую, дякую за довіру! Ви подарували мені кілька годин свободи і незабутні пригоди😊)

*

Після тої різдвяної мандрівки я довший час не подорожувала – не мала такої змоги. До людей, об’єднаних у групи, я плюс-мінус притерлася. Базові уявлення, як вони діють, коли у групах, в мене вже були. Потім було навчання на психології і немало різних груп – і студентських, і робочих, і психологічних… Словом, отримала багато шансів попрактикуватися. Здається, я навіть дуже непогано веду групи (як би іронічно це не звучало).

А з іншої сторони… Оце самовідчуття маленької вільної піратки у океані людських потоків… Чи відчайдушної космонавтки у всесвіті людей… Коли ти – серед людей, взаємодієш з ними, досліджуєш їх, приятелюєш з ними, але водночас – залишаєш собі базу на своєму (космічному) кораблі. Оцей ні з чим незрівнянний присмак свободи на власному (космічному) кораблі…

І ти пливеш у туманній манні, крупинкою – серед чорничних потоків людського варення, повна піратського духу пригоди і свободи, переміщаючись по бортику земної миски, повної вічності, злизуючи манну буденності і несуттєвості, запаленими азартом очима проникаючи у суть (все)світу, світу, людей.

Схоже у блозі:

Втеча

Троє в човні

А я б написала безкраїсть!