Стою на порозі нового. Переді мною – наче велика гора. А я – лиш на першій сходинці. Мені стомливо навіть думати про шлях, який треба пройти. Стараюся не заглядати далеко наперед. Рухаюся маленьким кроками. Мені б день протриматися. Протрималася. Тоді тиждень… Є! Місяць… Пів року… Рік? Здається нереальним. Але може

Отже, його звати Оранж. Він же Оранжуля. Він же просто Жуля. Він же Жульєн. Одного разу мама сказала: «Я зварила жульєн!» І кіт прийшов.

Він зʼявився у нас глибокої осені. Впав на мене просто з неба, мов останній жовто-гарячий листочок. Я йшла з роботи у похмурий, безлистий вже день, і настрій у

Як я зараз?

Трошки заспокоююся і починаю сприймати реальність такою, як вона є (але це неточно). Колись я, мабуть, розкажу все, як воно було… Але це ще не зараз… Зараз я починаю відштовхуватися від реальності (щоб колись таки злетіти) і будувати реалістичні плани (побудови великої мрії). Дострибнути до великої мрії –

Прийшла мені до Пʼятидесятниці приємна несподіванка Я замовила собі футболочку по інтернету – із красивими соковитими черешеньками. А на надпис не звернула увагу. Любов там, радість, мир… Ну, якісь не звʼязані між собою хороші слова… Хай буде!

Приміряла я цю свою обновку, прогулялася, зробила фото – сподобалось, нового мешканця у свій

(Окрім самого кінця світу)

І, як би не було важко, це обовʼязково пройде.

І, як би не було тужливо-тривожно, треба далі йти.

Хай навіть зупинившись на хвильку – щоб перевести подих, відвести погляд і записати ці рядки.

Ніщо не закінчилось, поки життя не закінчилось.

Ніщо не втрачено, поки життя не втрачено.

І поки стелиться життєва дорога,

Знайшла собі місце між двома портретами прекрасних дам:) Пані у білому та пані у чорному… Наче єдність і боротьба начал. Мов світло і темрява. Чи персона і тінь. Свідоме і несвідоме. Видиме і приховане. Або просто: радісне і трагічне.

Зовсім недавно наштовхнулася у стрічці на думку Світлани Ройз про те, як важливо

Розквітло морозиво із сакури… А я відчуваю себе деревом, яке розкинуло своє віття – розлого, із розмахом… Наче мій хребет потягнувся у блакитну вись і випустив гілочки – щоб підтримати небо. Наче у мене не кров, а вишнево-черешневий сік…)Якби я була деревом, то, мабуть, якимось таким весняно-духмяним… Ніжним, квітучим, пухнастим – наче

Духмяна проліскова ковдра огорнула Землю. Сонна Земля ледь розплющила від сну свої зелені очі і допитливо визирає з-під проліскової ковдри: хто там уже прокинувся? А прокинулися вже птахи і встигли збудувати затишненькі такі гніздечка Йду вулицею і наче розгадую квест: одне гніздо, друге, третє… На деяких деревах є аж по

Іноді я подобаюся їм більше, ніж вони мені! Хоча, насправді, у мене просто було мало позитивного досвіду з ними, я їх не розуміла і не знала, як з ними поводитися…) Якби не це фото, можна було б подумати, що я зараз пишу про чоловіків;) Але ні, фото підказує правильно: це

Хтось знає, чим зумовлене наше бажання застромити свою голову у рамці відомих образів і відчути себе у чужій шкірі? Я от вирішила спробувати, чи реально повторити посмішку Мони Лізи Чи вона справді така уже неповторна? На фотографічну копію, звичайно, не претендую, але за кілька спроб було б досить реалістично…

Це насправді