Останнім часом у моєму житті багато змін. Я так чекала їх, так прагнула, так настирливо борсалася у своїй життєвій ситуації і перебирала лапками…. Хотіла навчитися в тої жабки, що збила маслечко замість того, щоб піти на дно. Або в тої іншої, що вибралася по слизькій поверхні на вершину стакану, бо була глуха і не чула, що зробити це – неможливо…

Але результати моїх борсань зовсім не нагадували мені історії настирних жабок. Це було скоріше схоже на те, що я гребу проти течії. Наче я пропливаю метр вперед, а течія відносить мене два метри назад. Наче якась зовнішня сила анулює мої дії. Наче я намагаюся вичерпати море долонями чи повернути русло ріки. Наче те, що я роблю, не має впливу на моє життя, і намагатися марно!

Тобто, звичайно, на якомусь мікрорівні результати були – мені подобалося моє життя, те, чим я його наповнюю, з яким шармом живу… Але і водночас нічого глобального, нічого з того, чого я насправді прагнула, жодних справді вагомих змін… Я думала, час проходить, а мій життєвий віз і нині там… Я докоряла собі за нерішучість і схильність до тривалих роздумів. Я боялася, що через 5 чи 10 років далі буду там само, з різницею лиш, що я буду на 5 чи 10 років старшою. І як тоді?! Я наче стояла на бортику вертольоту з приготованим парашутом. І небо манить, і літати вмію, а вистрибнути не можу. Бракувало якогось невеликого поштовху. Але все знову і знову не час…

23 лютого 2022 року я написала у блокнотику: «Господи, так хочу змінити моє життя… Будь ласка, допоможи мені!..» Я не була в потоці політичних новин, відмахувалася від них, як від якогось набридливого безглуздя, сприймала як бодання несвідомих малюків-титанів чи неправдоподібний блеф, не вірила, що такою довгою тернистою дорогою може простягнутися недалекоглядність чужих кроків. Так чи так, проблеми і невдачі у моєму житті переймали мене набагато сильніше. А 24-го була вже війна. І західні аналітики писали, не знати на скільки років.

Спершу я була вражена, уражена, роздражнена. Беззахисна і безпорадна. Все, що мені було потрібно, щоб зберігати спокій і жити далі – це прийняти ймовірність смерті у будь-яку мить. Але я дуже хотіла жити, я не могла… А тоді стрімка течія, що перемінила життя мільйонів українців, підхопила і понесла мене у невідомість.

За останні місяці в моєму житті стався десь мільйон із хвостиком важливих перемін. Я б сказала: не встигала пальці загинати. Але ні: встигала. Я продовжувала сильно-сильно бити лапками по поверхні молока (відпрацьований роками навик), але цього разу під лапками почала з’являтися масляниста поверхня. Так, до масла ще дуже далеко, але це не те саме відчуття, що болото, в якому ти погрузаєш все сильніше всупереч всім зусиллям. І не ріка, яка всупереч всім твоїм борсанням, відносить за течією назад.

Мені страшенно кортить розповісти про мої неймовірні пригоди останніх місяців і дивовижні життєві зміни. Але це – поступово, у свій час. А сьогодні хай буде просто – новий початок. І хай буде так: життя, цікавіше, ніж ми думаєм, триває.

А які можливості до змін є у Вашому житті сьогодні?

Що хорошого Ви могли б впустити зараз у своє життя?

Що для цього потрібно зробити? А що стоїть на заваді?

Наостанок – невелика цікава вправа для подолання тривожності (під назвою «Квадрат Декарта»):

Беремо причину нашої тривоги або ж нову життєву можливість, яка лякає. Беремо аркуш паперу і ділимо його на 4 квадрати.

1 – що буде, якщо це трапиться?

2 – що буде, якщо цього не трапиться?

3 – чого не буде, якщо це трапиться?

4 – чого не буде, якщо цього не трапиться?

Бажаю цікавого (само)аналізу та щасливих життєвих змін:)

Схоже у блозі:

Емоції? Дозволь собі жити!

Час мого життя (частина 1)

31 грудня