Ця купа дурниць, які ми обговорюємо при зустрічі: меню, погода, вихідні. Нічого не означаючі фрази і жарти навколо суті речей, не заглиблюючись у значення слів. І ти випаровуєшся з бесіди у обрії власних думок. Або ж підтримуєш ні до чого не зобовязуючий словесний пінг-понг, щоб уникнути тиші. Не тої тиші,

Я дуже люблю бувати одна. У цьому є своє, особливе задоволення – відчуття внутрішньої єдності з собою, зі своїми думками і почуттями, відчуття своєї цільності та окремості. Люблю неквапливо напитися ранкової тиші, вскочити у кросівки, зануритись у духмяний щебет парку і поринути у власні, важливі думки. Люблю, як вони, розрізнені,

Гортаючи старі тексти, віднаходиш забуті, порослі мохом часу історії. Вдихаєш аромати пройдених вулиць і жмуришся від світла подоланих доріг.

Гортаючи старі тексти, думаєш, що писала їх ніби я, але водночас і не я. Ніби зустрічаєшся з дівчиною, що стала тобою, і простягаєш їй руку. Ні, я не скажу, що стала зовсім іншою:

Є щось таке сакральне у слові «втеча». Таїнственне і глибинне. Це як подорож до себе. Це як вимкнути радіо чужих голосів, щоб почути голос  своєї душі. Це як загубитися, щоб знайти себе. Це як піти в нікуди, щоб прокласти шлях.

Завжди хотіла поділитися історіями моїх втеч. Ці історії знають, як викликати

Якось наштовхнулась на дивну інформацію: в одному з відомих університетів абітурієнти замість іспиту мали написати есе з одного слова. Хтось написав «невинність», хтось – «крок», а хтось – «посмішка». Я спіткнулася об це повідомлення поглядом і задумалась. А що би написала я? Що залишиться, якщо на світі закінчаться всі слова?

Як не рахувати мене. Ні, я, звичайно, ніколи не страждала аж настільки заниженою самооцінкою, щоб прирівняти себе до чотирилапого друга з повісті Джерома К. Джерома. Але з тих пір, як трапилася ця пригода, а трапилася вона майже 8 років тому, мене не покидало бажання увіковічнити її саме під такою назвою.

Якщо чесно, я Тебе не знаю. Я не бачила візерунку Твоєї душі і не чула мелодії Твого серця. Я не знаю, звідки Ти прийшов, що пройшов і куди йдеш. Я не бачила Твоїх ран, і не знаю, як Тобі болить. Я не знаю, від чого загораються Твої очі і що

Дечому вчишся довго і з великою напругою, а особливо добре однаково не вдається. А є щось таке, що виходить легко, як дихання. В пам’яті кружляють історії, іноді смішні, а іноді трішки сумні, а іноді те та інше потроху. Слова кружляють невагомо легко, ідеш по вулиці і усміхаєшся до білих лапатих

І чому тільки людина не може народитися з маленькою плямкою-чайкою десь на плечі – щоб завжди мати на собі вкарбованою у шкіру частинку своєї душі?!

Не знаю, як у кого, а у мене – солодке щеміння зліва за ребрами при короткому надписі «Порт». Здається, плечі самі розправляються. Груди дихають повніше –