То був один з тих глибоко-листопадових днів найтемнішого шоколаду. Я йшла з роботи, і досить-таки не в настрої йшла. Аж тут – з-за повороту – тінь-тінь, на мене на повному темпі біжить руде кошеня. Зовсім як осінній листочок:) А за ним – топ-топ – чорненьке підтягується. Як ягідка стиглого терену.

Я насправді ніколи не любила осені. Не любила хай найпрекраснішого, але зав’ядання природи. Не любила ржавих плям, на які розсипається земля, не любила оманливого, як на схилі літ, тепла. І навіть плодюча перезрілість осені не викликала в мене романтичних сентиментів. Ті, хто оспівує осінь, вони взагалі про що? Вони взагалі

Колись у ранній юності я вела щоденник чудес. В той зошит я записувала маленькі чудеса та приємні несподіванки, які траплялися зі мною щодня. З плином часу і накопиченням далеко не чудесних подій у моєму житті я покинула вести ці записи.

Тої осені я сказала: «Мені в житті нічого не дається просто

(Воно вже ніби трохи не актуально, але ВІДМІНІ АВТОБУСНИХ МАРШРУТІВ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ)

Взагалі тема транспорту в нашому місті завжди належала до топових. Але відколи осередок Аль-Каїди наклав свою лапу на чернівецьких перевізників і взяв собі у заручники ціле місто (чи принаймні ту його частину, що її можна віднести до людей з середнім

Вся справа була в травні. А може, взагалі і не в травні. Просто коли ти у сонячну, майже літню погоду починаєш ні звідти, ні звідси чхати, кашляти і демонструвати всі симптоми осінньої депресії, так і хочеться все це списати на травень з його буяючим характером.

Отже, був травень, і різноцвіттям буяли

Сьогодні, коли всі вітають один одного з Новим роком, я хочу привітати всіх… Ні, я краще обійдуся без усіх цих банальностей! Сьогодні я краще розповім про 31 грудня:)

«Що таке 31 грудня?», знизуватиме плечима якийсь «непосвячений» читач. Хіба це не є власне святкування Нового року? А от і ні! 31 грудня

Є щось таке сакральне у слові «втеча». Таїнственне і глибинне. Це як подорож до себе. Це як вимкнути радіо чужих голосів, щоб почути голос  своєї душі. Це як загубитися, щоб знайти себе. Це як піти в нікуди, щоб прокласти шлях.

Завжди хотіла поділитися історіями моїх втеч. Ці історії знають, як викликати

Як не рахувати мене. Ні, я, звичайно, ніколи не страждала аж настільки заниженою самооцінкою, щоб прирівняти себе до чотирилапого друга з повісті Джерома К. Джерома. Але з тих пір, як трапилася ця пригода, а трапилася вона майже 8 років тому, мене не покидало бажання увіковічнити її саме під такою назвою.

Дечому вчишся довго і з великою напругою, а особливо добре однаково не вдається. А є щось таке, що виходить легко, як дихання. В пам’яті кружляють історії, іноді смішні, а іноді трішки сумні, а іноді те та інше потроху. Слова кружляють невагомо легко, ідеш по вулиці і усміхаєшся до білих лапатих