Я вірю, серед моїх друзів є жменька читачів, яка чекала від мене «берлінських  історій»:) А я взяла і жодної не написала;) Так вже мені вийшло, я не зумисне:) Зате всі мої нові пригоди я приховала у спеціальних сейфиках пам’яті, і зараз хочу  привідкрити один із них:)

Отже, три, два, один! Трапилася

Я завжди любила дорогу. От безвідносно до пункту призначення! Любила, притиснувшись лобом до прохолодного скла, дивитися, як стікає по вікнах розплавлений світ – дерева, поля, будинки – і проходить крізь мою свідомість, не залишаючи наче ні сліду, а проте назавжди викарбовуючись у пам’яті. Я завжди любила подорожувати одна. Така вже

Не знаю, може є на світі жінка, яка б спокійно могла приїхати з відпустки без яскравих фото! Але точно це не я!))) Проблема ускладнюється тим, що фоточки красиві я хочу, а от позувати – не завжди!) «Лишіть мене!… Не хочу!… Я – як качка у цій позі!… Це – штучно!

Уважний читач згадає: коли ми приїхали, то мусили підписати договір, у якому погляд збентежено спотикався об фразу: «Всі поломки – за рахунок орендаря». «Чиста формальність» – казав наш господар. І я погоджуся. Чиста формальність. До першої поломки.

Це трапилося одного дня. Раптом. Без очевидних на те причин. Ну як «без причин»?…

Отже, випробувавши пляж з атракціонами, ми помалу відповзли у наш хюге-закуток – тут точно достатньо місця навколо кожного!

Власне, це і не пляж, взагалі-то. Або, хай буде, рибальський пляж. Справа в тому, що у цій частині узбережжя Равди є коса, що розсікає море. І якщо з одного боку коси може бути

Тиша. Вона – голос моря і космосу. Вона – післясмак мелодій і предвісник слів. Вона – початок і завершення. У ній – павутинка роздумів і пульсування почуттів. Вона – дзеркало, в якому відображається душа. Вона – яйце, в якому схований ключ від всесвіту. Вона – полотно, на якому свої відпечатки

Є в моєму житті одна велика справжня любов. Вона накрила мене своєю хвилею з головою – від найпершого вільного погляду бездонних очей, з першого пульсуючого торкання шовковистого тіла, з першого пригіркого поцілунку просолених губ – від крайчиків зморщених пальців аж до кінчиків вигорілих, роздмуханим вітром кіс!

Море-море… Моє море! Більше нічиє!

Або моє особисте – про ІХ Фестиваль психології та психотерапії у Чернівцях.

Цей фестиваль я чекала. Дуже скучила і дуже чекала. За останні три роки він уже став частиною моєї приватної осені – думаючи про чорне мереживо глибоко-осіннього неба, я згадую і Фестиваль. Мабуть, організатори зумисне обрали для фестивалю саме цей

Останнім часом я полюбила гойдалки. Не знаю, правда, що з цього приводу думають сусіди… Але стараюсь тим не перейматись:) З сусідськими дітьми я не конкурую!) Все почалося випадково – я просто присіла і згадала… Відштовхнулась ногами і полетіла:) Я літаю низько і м’яко, я не екстремал. Вітерець від польоту легенько

То був один з тих глибоко-листопадових днів найтемнішого шоколаду. Я йшла з роботи, і досить-таки не в настрої йшла. Аж тут – з-за повороту – тінь-тінь, на мене на повному темпі біжить руде кошеня. Зовсім як осінній листочок:) А за ним – топ-топ – чорненьке підтягується. Як ягідка стиглого терену.