Отже, ми попрощалися з хазяйкою, і я взялася готувати мій улюблений лимонно-м’ятний чай. Як же мені не хотілося нікуди йти! Зараз би в ліжко! Яке ж хороше і м’яке у Моніки ліжко! Дома мені б таке… Яскраві теплі промені літнього вечора заливали оббитий теплим деревом зал, я робила свої «холостяцькі

Я вірю, серед моїх друзів є жменька читачів, яка чекала від мене «берлінських  історій»:) А я взяла і жодної не написала;) Так вже мені вийшло, я не зумисне:) Зате всі мої нові пригоди я приховала у спеціальних сейфиках пам’яті, і зараз хочу  привідкрити один із них:)

Отже, три, два, один! Трапилася

Синій. Взагалі я люблю більшість відтінків сині. Але най-най – не просто такий собі, ледь-ледь, голубий, а космічний, спектрально-чистий синій. До цього кольору я дозрівала. В дитинстві мені подобався голубий. Але, в міру мого дорослішання, мій голубий дозрівав зі мною, наливаючись барвою, аж поки не дійшов апогею. Здається, цього кольору

І сьогодні, на завершення найсерйознішого тижня в році – Тижня знань – до мене прийшло натхнення, зробити такий несерйозний пост…) Точніше, ідея ця прилетіла мені ще в Болгарії:) Я ніжилась в шовковистій блакиті, на березі мене чекала моя веселкова блузочка – з мазками фарб – і я мрійливо думала про

Цілком таємно! Зараз я розкрию дещо таке…! Це мало хто знає (принаймні, досі:), але у дитинстві я була досить байдужою до всіх цих прекрасних принцес і взагалі – до багатьох дівчачих тем:) Я пам’ятаю день, коли батьки мене привели мене першого разу до школи (в садок я не ходила). Спочатку,

Я завжди любила дорогу. От безвідносно до пункту призначення! Любила, притиснувшись лобом до прохолодного скла, дивитися, як стікає по вікнах розплавлений світ – дерева, поля, будинки – і проходить крізь мою свідомість, не залишаючи наче ні сліду, а проте назавжди викарбовуючись у пам’яті. Я завжди любила подорожувати одна. Така вже

Якби я могла – я б розлила всі фарби, забралася в них пальцями і малювала просто по душі… по душах… Якби лиш душі оживали… Від цього… Але ні… Є лиш один ключ від того останнього живого, що є в душі людини. Проте цей ключ – у ній самій. Його ніхто

“Це моя доля… Я беру фарби краси із серця, щоб заповнити білі листи словами душі і мелодією кольору… Щастя… летіти по житті на крилах натхнення.”
Анна Луканюк
Я познайомилася з Анною не так давно – у червні. Я прийшла у “Диво-арт”  просто помалювати – і познайомилася. В студії мені одразу сподобалося –

Не знаю, може є на світі жінка, яка б спокійно могла приїхати з відпустки без яскравих фото! Але точно це не я!))) Проблема ускладнюється тим, що фоточки красиві я хочу, а от позувати – не завжди!) «Лишіть мене!… Не хочу!… Я – як качка у цій позі!… Це – штучно!

Уважний читач згадає: коли ми приїхали, то мусили підписати договір, у якому погляд збентежено спотикався об фразу: «Всі поломки – за рахунок орендаря». «Чиста формальність» – казав наш господар. І я погоджуся. Чиста формальність. До першої поломки.

Це трапилося одного дня. Раптом. Без очевидних на те причин. Ну як «без причин»?…